Читати книгу - "Дім для Дома"

Розповім, як так сталося, що люди мене вбили. Ви не лякайтеся, страждань чи подробиць вбивства собаки не буде. Якщо ж вам йшлося про книжку зі стражданням і кров’ю, то відкладайте цю, беріться за іншу. Мені, повірите, зовсім не йдеться навіть про встановлення й покарання вбивць. Імовірно, навіть я сам винен у всьому.

Ця історія не про вбивство, а про життя, яке завжди йому, вбивству, передує, — про моє собаче життя, сповнене радості та любові, й про їхнє людське, сповнене сумнівів, спогадів і бажань. Про наше щасливе життя. Бо таким воно і було — щасливим, якщо озирнутися та принюхатися до залишених нами слідів. 

Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій — там, де твої сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею.

Частина I   Новерськ

Розділ 1

Пудель як зброя

 Чоловіка, який купив мене маленьким дурнятком у 1991-му, я завжди називав Господарем, інші — звали і звуть Борисом. Або Борисом Андрійовичем.

Коли він купив мене, мені був лише місяць, але я вже демонстрував неабиякі успіхи. Я розплющив очі — це сталося десь на десятий день мого існування. Я почув звуки — це сталося на одинадцятий. Першим, що я побачив, був не сосок моєї великої білої матері й не мої брати, а календар на стіні. Вітер із прочиненої хвіртки теліпав цей календар, і три фігури, схилені над одною-єдиною чашею, беззвучно

Так, я демонстрував неабиякі успіхи. Покупцю Борису тоді було тридцять два, й він теж був людиною неостанньою: встиг закінчити географічний, вступити до комсомолу (чи навпаки — здається, не вступивши до комсомолу, важко було закінчити університет?), одружитися, запліднити дружину донькою (чи в іншому порядку?), одружитися вдруге, облишити комсомол, розлучитися знову, позичити великі гроші в одного з безлічі комсомольських друзів, поїхати до Угорщини з великою клітчастою сумкою, повернутися й заснувати бізнес, і купити авто, а потім продати й купити інше, і купити мисливську рушницю, і купити мене...

Пудель ж бо французькою, здається, «caniche», а тому має ловити «canards»[1] 

Борис Андрійович точно не знав французької, тож я так ніколи й не дізнаюся, чому він обрав мене. Думаю, продавці-родичі його просто вмовили. Розповідали, як чудово великі пуделі полюють на диких качок. Мовляв, цей Домінік із дефектним вухом — нащадок справжнього мисливського роду. Борис повірив? Незручно було відмовитися?

— Незручно живим у могилу лізти, — так він любив повторювати.

Ймовірно, це просто не був для Бориса аж надто важливий вибір. І те, як склалося все моє життя, — результат випадковості. Хоча іноді, лише іноді, я уявляю, як Господар побачив маленьке біле щеня — мене — й полюбив без вагомих причин. Зовсім не тому, що я вмію ловити качок. Тим більше, я і не вмію.

У мисливському товаристві, в яке Господар мене привів, з мене всі сміялися. Особливо смішним я був, коли вперше опинився в човні — я ледве його не перевернув, а надто — коли почув перший постріл. Господар сердився. Спочатку не на мене — на тих сміхунів і трохи на себе — за те, що все це затіяв. Уже тоді він, мабуть, приглядався до інших, нормальних собак. Та все одно, він був моїм господарем.

Інші лише сміялися. Особливо, після третьої пляшки. Та Господар не здався:

— Смійтесь-смійтесь, ще побачите мого Домініка.

Тоді я ще був Домініком. Це необхідність короткого, наче той постріл, назвиська для справжнього мисливського пса перетворила Домініка на Дома. 

Господар казав: десь у Альпах є гора, яку звуть точно так — Домом. І верхівки її теж білі й нерівні, як моя гривка. Мій Господар був трохи романтиком. Інші мисливці — ні. Й вони насміхалися з мене ще дужче. Тільки один не сміявся, той Мисливець на ім’я Вадим. Він мовчав і курив, і так ніколи й не схибив. І всі трохи боялись його, і мабуть, хотіли бути на нього схожими. Я — дуже хотів.

Тільки незрозуміло, як із господнього пса я міг отак запросто стати горою? Та потім звик.

А Господар все вірив у моє майбутнє, намагався допомогти стати справжнім собакою. Він же добра, проста людина. Не дивіться на будинок, який він будує для себе — дах лишилося перекрити — триповерховий, схожий на той величний замок, що я потім часто бачитиму на малюнках господаревої доньки Марії.

Думаю, був він, як я, трохи наївний. І навіть направду мріяв після інституту вчити дітей — щоправда не географії, а історії. Господар вважав, у брехливій історії СРСР закладено (як закладають, мабуть, вибухівку?) багато істин: і самопожертва, і спротив злу, і безкорисливість, і любов до ближнього — це ж у справжній історії цього не було...

— А якщо в чомусь іншому переконати? — не відставали приятелі, поки Господар розливав щось ядуче по гранчаках.

— Це у чому ж?

— Ну от, наприклад, переконаєш ти цього пса, що він справжній мисливець. Але ж не зможе він... А ти вже його переконав, що він твій мисливський пес...

Господар відмахувався: народ — не пес. Народ усе може, усе виносить, усе приймає. Народ, як справжня любов. Треба лише правильно вчити.Цеглу возять з іншого боку міста — там розбирають старий і, мабуть, нікому не потрібний радянський завод. Добру справу роблять, я думаю. Й заодно будують високі будинки для себе. 

І Господар таки вчив трохи. Вставляв моралізаторські байки з радянських підручників історії в свої географічні класи, просувався «по комсомольській лінії». Дружина Тамара ревнувала — до учениць старших класів, до комсомольських красунь — знала, як там «усі з усіма». Сама теж була й комсомолкою, і красунею. Потім Господаря прийняли до партії... Борис любить розповідати про ті часи.

А тепер? Тепер він торгує чимось у