Читати книгу - "Дім для Дома"

Я не можу второпати розмов про «бізнес» — надто багато слів, а запахи однакові. Господар приходить додому й пахне гидким сигаретним димом, іноді — порохом, так, наче з полювання. Каже, полювати треба — як жити, жити — як полювати. Прямо філософ. А великі руки його завжди пахнуть, як гроші у гаманці.

Наш будинок стоїть за містечком Новерськом — там, де починається ліс. Стара хата з блакитними віконницями, в якій ми живемо, невелика, та поруч Господар уже майже добудував нову.

— Бо треба, псино, якось тут виживати. Жити — як полювати. Cічеш? 

 Ліс

 Тоді десятиліття чупакабри ще не розпочалося, тоді ще був час вовків. А поки люди не назвали чупакабру чупакаброю, я її не впізнавав. У словах — вся людська влада. Й коли ми йшли на полювання, я скавучав, боячись вовка.

Коли заходиш до лісу, все змінюється. Світ обертається повільніше, запахи стають вагомішими. У лісі все має значення. Кожен слід, кожна межа.

 Дитинство скінчилося, у мене тепер — робота. Нормальна собача робота.

А коли качка впаде з небес, я вмію принести її людині. Я вмію, бо я — пес. Я маю це вміти.

Тільки чомусь все не так просто.

Качки — обережні й хитрі птахи, до них так легко не підібратися. Вони відчувають мене, наче життя навчило їх заглядати в найближче майбутнє. А якщо качку потривожили, налякали — вона ще довго не повернеться на старе місце. Можливо, навіть ніколи? 

Треба опанувати себе. Плисти дуже тихо. Й лише в потрібний момент сполохати пташку, аби вона полетіла — в останній раз, і — плюх!

Ми вперше пішли до лісу наприкінці травня. Взагалі-то весною на качок полювати не можна. Весною полюють лише на качурів. Качкам потрібно дати трохи часу, аби виростили нових каченят для нас.

Та Мисливець, той, що майже не насміхається з мене, каже:

— Правила можна порушувати, коли ніхто не стежить за їх виконанням.

— Ну що, Домініку, будемо вчитися? — чи то питає, чи то стверджує Господар й батьківським жестом тріпає мою білу гривку.

Вполював я того сезону лише трьох качок. Майже трьох. Третю, вірніше, третього — Вадим підстрелив погано. Чи,

Вода в озері під Новерськом завжди така каламутна, що крові у ній не побачиш, але її ж — чути. І чути в крові страх. Але в крові того птаха було щось ще. Щось, крім страху. І я відвернувся й поплив, голосно плескаючи, подалі від того місця.

Якщо чогось раніше не зустрічав, це важко впізнати — як ту чупакабру. Та я тепер згадую, і мені здається, що в крові птаха я тоді вперше почув лють.

Господар розізлився. Він теж з розмаху вдарив мене. Качур перестав сіпатись там, в очереті.

Тихо.

А наступного дня пішов дощ. Птахи піднімалися високо, так, що зникали над сірими хмарами. Я хотів бути качуром, але мій вирій — мій дім — був у домі Господаря.

— Обираючи пса для такої справи... — повідав великий дядько з запахом цигарок і хворого шлунку, — треба переконатися, що він підходящий. Ну ти що... Це ж навіть не той вид пуделя.

— Що ти верзеш? Він просто надто голосно б’є лапами по воді, передчасно сполохує... Малий ще, навчиться. А вчора, то...

— Та він тобі що, людина? Що ти йому поясниш, як інакше плисти чи що? Тренера йому винайматимеш з плавання? — чоловік засміявся. — Ну, а вчора! Що це взагалі? Кажу тобі, він не здатний!

— Ай! Йди до біса! — Господар сердився і глитав настоянку з різким запахом.

Але великий із хворим шлунком далі провадив, що з шерстю моєю щось геть не так, що бувають пуделі з кучерявою — як ось у мене, а бувають із «шнуровою». Я не міг уявити, як це, та, мабуть, схоже на шнурівки кросівок Господаря. В мене справді шерсть не така. Неправильна.

— Він придатний хіба що вівці пасти, — дядько виголосив це, наче вирок.

Та він, здається, і працював суддею.

Суддя та Господар ще сперечалися, й тільки третій усе мовчав і курив. Той, що завжди мовчав і курив, і ніколи не схибив.

Ось може людина зватись Вадимом й не мати жодної вади. І може пес зватись Господнім Псом, а бути таким невдахою, таким свідченням геть не господньої, а дуже людської природи — чи то здатності, чи то навіть любові до помилок.

Розділ 2

Календар

 На календарі, що висів при вході до старого будинку Господаря, був 1992-й рік і голі жінки. Це був уже другий календар після бердичівського із Трійцею, що запам’ятався мені. Я вже довіку звертатиму увагу на календарі.  

Ляльки

 Знаю, нечесно так ставитися до своїх обов’язків. Бо з яким же задоволенням я вгризаюся у кістки або — якщо пощастить — то й в соковите м’ясо. То що ж я хочу, аби хтось інший вбивав замість мене? Треба жити так, як їси. Господар має рацію, певно: жити — як полювати.

Виготовляєш опудала, встановлюєш кілька на видноті. Здалеку здаватиметься: це справжні качки застигли посеред води, як люди посеред площі. Насправді ж, це просто ляльки ганчіркові на мотузці. Чим більше ляльок, тим краще: вони дешеві, та й грошей не шкода. Річ же не в грошах, а в ідеї — у справедливості, якщо завгодно. Хоч я цієї справедливості й не розумію. Та Господар упевнено каже: хто хоче обманутися, заслуговує бути застреленим. І долоні його ще сильніше пахнуть порохом і гаманцем зі шкіри.

Втім, занадто багато ляльок — теж недобре. Опудал має бути стільки, скільки потрібно, аби справжня качка вирішила приєднатися до своїх — зімкнути ряди. Качки дурні, хочуть чомусь, аж до смерті, триматися купи, бути одне із одним.

Коли наставите ляльок на озері, сховайтеся та чекайте з рушницею напоготові. Якщо будете терплячими й незворушними, підстрелите кількох птахів. 

Маша

 Маша — дитина Господаря. Та, яку він ростив із донькою полковника ще тоді, коли вчив дітей неправдивій, але повчальній історії — замість безідейної географії. Та ростив недовго. Коли Маша була ще