Читати книгу - "Бісіклета, Галина Балаган"

- Що стряслося?! – баба Ніна з першого поверху виглянула у вікно, - Ви чого репетуєте?

Дівчата мовчки кивнули на жабу.

- Тю, то позвіть хлопчаків! – сердито сказала баба і шумно закрила вікно.

Віталька! Як вони зразу не догадались, він нічого не боїться! Треба звати Вітальку!

В чотири руки кулачки стукали у двері на другому поверсі.

- Що вам, малеча? – підліток здивовано дивився на схвильованих дівчаток.

- Там! Жаба! 

- І що?

- Прожени!

- Малишня, киш звідси! Робити мені нічого, чи що! – повернувся і гучно грюкнув дверима.

Сашкі здалось, що камнепад у горах це ніщо, по зрівнянню з падінням Віталькиного авторитету. Таке болісне дитяче розчарування у вісім років, може зрівнятися тільки з гірким прийняттям правди про відсутність Діда Мороза. 

Дівчинка втратила кумира, але придбала вірну подругу.

*******

Цей факт свого життя, молода дівчина, згадала проходячи повз підлітків, які з натхненням ганяли м'яча. Майже нічого не змінилося в їхньому просторі між чотирма будинками. Так само верещала малеча на каруселі, тільки мами вже були ровесниці Сашки.

На роботі часу на роздуми не було. Дедлайн, онлайн, паплайн і взагалі - ці всі "лайни" добряче напружували і не залишали хвилин на "свободомисліє".

Вже увечері, дівчина згадала про нове слово. Знову звернулась з пошуком до світового павутиння. Штучний інтелект без напруження видав: bicicleta - велосипед (іспанською).

Брови поповзли вгору. Так, вона знала декілька мов, але іспанської серед них не було і намірів вивчати також. Звичайно, поїхати на Тенерифе чи Ібіцу було б непогано, але ж не зараз.

- То мабуть тобі знаки посилаються! - змовницько-пророчим голосом підсумувала в телефонній розмові Діана.

- Які? Велосипед купити? - усміхнулась у відповідь подруга.

- А чому б і ні? І взагалі, коли до нас приїдеш? Хоч на трошки!

Діана з двома синами-близнюками на початку вторгнення виїхала за кордон. Війна розкидала їх дворову команду кого куди. Когось на фронт, когось по іншим країнам світу. 

- Скільки ти можеш самотність свою пестувати? Годі вже! – коли питання стосувалось Сашкиного особливого життя, Діана була наполеглива, - Вже п’ять років пройшло! Скільки можна? Тобі вже скоро тридцять. Сашка, приїжджай! 

Такі розмови вони вели майже кожного дня. Діана кликала подругу до себе, а та відмовлялась.

Повертаючись увечері з роботи Сашка повільно перетинала футбольне поле. Не хотілось додому, хоч і вила сирена. Хотілось стояти, вдихати теплий літній вечір, слухати скрип гойдалки і забути про війну. А вона, проклята, проникла в кожну клітину, змушувала весь час згадувати про себе. Всі бажання мирного життя якось самі по собі відтиснулись на другий план. Не хотілось ні читати, ні дивитись фільми, ні слухати музику. З’явилась залежність від телефону, від новин. Страх пропустити щось важливе, не встигнути, не допомогти. На сирени вже ніхто не звертав уваги. Крім досади і роздратування вони нічого не викликали. В душах людей поступово ненависть змінювалась на тиху лють, яка мала під собою те глибинне пігрунтя, що брало свій початок десь там, дуже давно – сотні років тому. 

З такими думками, дивлячись собі під ноги, Сашка підходила до свого під’їзду. За кущами шипшини побачила чоловічу постать на милицях, одягнену в військову форму. Чоловік почув кроки і озирнувся. Щось невловиме у цьому образі здалось знайомим. Вояка спирався на милиці і посміхався самими куточками потрісканих вуст. Більшу половину голови покривала сивина. Акуратно підстрижена борідка також була пересипана сивиною. Наче хтось змішав чорний мелений перець із сіллю і тонким пензликом пофарбував еспаньолку. Нагрудний карман мав шеврон з позивним «Іспанець». На дівчину дивились втомлені тьмяні очі. Молодий чоловік першим не витримав пильного погляду Сашки і розсміявся.

- Віталька!!! – почула знайомий сміх, кинулась на шию і не стримала сліз.

На кухні метушилась, діставала на стіл все, що було в холодильнику.

- Сядь... Посидь… - піймав за руку. – Розкажи. Як ви тут?

- Це ти розповідай! Адже після того як ти закінчив інститут і виїхав, ми про тебе нічого не знали! Твоя мама нічого не розповідала, а потім і сама десь зникла. І чому Іспанець? 

- Із-за моєї бороди. Я військовий. Воюю з чотирнадцятого року… - втомлено схилив голову і обидва кулаки положив на стіл. – Була в мене сім’я, жили у Харкові. Чотири роки тому народився син. Мама переїхала до нас, щоб допомогти з малим. В кінці лютого двадцять другого, під час масованого обстрілу загинула вся моя сім’я. – Розповідав спокійно, повільно, відчужено. Нібито розмова йшла про незнайомих йому людей. Просто факт наслідків бомбардування. Напруження видавали лише побілілі кісточки пальців на стиснутих кулаках. – Отримав поранення. Буду повертатись на війну. Заїхав до маминої квартири. Там так пусто… А як ти живеш? Чому одна? Чому не виїхала? – переключив увагу на Сашку.

- Та якось і розповісти нічого, – відповіла розгублено. - Перший шлюб виявився браком, був швидкоплинним, пройшов непомітно. Батько на фронті, мама поїхала до бабусі в село. Вона не може залишити її, а я не можу залишити їх. 

Розповіла і самій здалось, що її життя проходить якось нікчемно, не значуще…

- Сашка! –раптом схопив її руки в свої і стиснув до болю, - Ти будеш мене чекати? В мене нікого не залишилось! Будеш?! – замітила, що проковтнув сльози.

В голові дівчини блоком, так само як вона формує інформацію на роботі, вишикувались питання. Що сказати? Він мені зовсім чужий, просто друг дитинства. Яке я маю право давати йому надію? А яке я маю право не давати йому надію? Людина залишилась зовсім самотня. Він мене захищає… Питання зависли і посилений мозковий штурм не давав відповіді.

- Отака вона, бісіклета… - промовила ледь чутно.

- Звідкіля ти знаєш? – стрепенувся.

- Що знаю?

- Про бісіклету.