Читати книгу - "Багряне небо, Данило Чикиш"

Поснідавши, сержант погнав усіх у спортзал. Майже дві години він ганяв нас по тренажерах, періодично мотивуючи стусанами. Старбак весь цей час розлючено била грушу, немов загальна програма тренувань не для неї, а Спаркс чомусь не зважився її в цьому дорікнути.

Після спортзалу всіх перевіряли в медичному блоці на наявність зрозумілих тільки їм відхилень. Тут також все стабільно. Спаркс сказав, що з усіх підрозділів наш найкраще пережив заморозку. Сумнівний привід для гордості.

У всьому іншому день пройшов повсякденно: заняття з тактики, обід, заняття з вогневої, ще раз спортзал, трохи стройової, вечеря...

Після вечері був особистий час — дві години до відбою. Половина взводу тусувалася в кают-компанії, друга половина, до якої входила і я, — на кубрику (на який перетворилося наше "м'ясосховище"). Ряди кріокамер в'їхали до підлоги. Тепер на їхньому місці красувалися ряди двоярусних ліжок та шафки з особистими речами. Біля комунікаційних терміналів на дальній стіні, а таких було лише п'ять, зібралася ціла черга. Кожен хотів прочитати листи, що надіслали з дому за весь цей час.

У мене такого бажання не було. Здається, що всі родичі заочно поховали мене тільки-но я зайшла за ворота військової частини. За три роки в армії я отримала лише один лист і то від зведеної сестри. Банальна листівка з днем народження.

Я просто лежала на своїй верхній полиці й ліниво дивилася на всіх зверху. Кожен був зайнятий улюбленою справою — Великий Бос чистив свій величезний архаїчний пістолет, який я бачила тільки на старих фотографіях, Фобос перекидався з Деймосом у доміно, Спаркс читав якусь книгу, а Мо вправлявся в армрестлінгу з якимсь бугаєм із третього відділення. Старбака ніде не було видно. Можливо вона в кают-компанії, а може ще десь. Командування не забороняло, але й не схвалювало коли солдати вешталися по кораблю будь-де. Мені не хотілося ні про що думати, навіть про скору посадку. Нехай Спаркс про це думає, він командир і краще знає!

Я знала Спаркса ще з кадетського училища, де він був куратором мого курсу. Через нього до мене і причепилась така дурна кличка — Хвостик. І здається не через моє тоді ще довге руде волосся, яке я збирала у хвостик. Навіть незрозуміло, як Спаркс потрапив сюди та знову став моїм командиром? Спочатку навіть ходили чутки, що в нас зі Спарксом нестатутні стосунки сексуального характеру. Хоча, з іншого боку, Спаркс був не таким вже й поганим варіантом, попри те, що він був майже вдвічі старший за мене. Високий, статний, він мав темне, злегка посріблене сивиною волосся, пострижене чітко за статутом, і дуже уважні карі очі. Коли він був поруч, я почувалась спокійніше. Він завжди простягав руку, коли потрібна була допомога, умів підбадьорити у важку хвилину. Чому він у свої сорок п’ять був ще сержант — це ще одна загадка. За такими думками я не помітила, як заснула. Потім проклинала днювального, який розбудив своїм криком «Відбій!».