Читати книгу - "Багряне небо, Данило Чикиш"

Писк шолома вирвав мене зі сну здавалось всього через мить після того, як я стулила очі. Але годинник казав, що пройшло всього чотири години. Табір ще трохи змінився. Усюди діловито снували жовті шоломи, а найбільше їх було навколо якоїсь високої конструкції в центрі табору.

— Нічого собі. Навіщо вони сюди притягли буровий турболазер? — здивувався один з бійців поряд.

— Хтозна, може, прокладають якісь підземні комунікації, — відповів йому інший.

 — Через центр землі? — іронізував перший.

На мене ж конструкція враження не справила. Якщо жовті шоломи це сюди притягли, значить так треба, а моє діло мале — тримати оборону.

— Такс, солдати, — несподівано мовив сержант, вирісши немов з-під землі посеред нас. — Швидкий перекус і швидко на південну стіну — заміняєте другий взвод п'ятої роти.

Наказ отримано, наказ прийнято до виконання. Вже через п'ятнадцять хвилин ми зайняли свої місця на стіні. З іншого боку стіни все було без змін. Погорілі руїни чорніли порожніми вікнами. Проте густі темно-зелені плями на бетоні давали зрозуміти, що хтось вже пробував наш форт на зуб. Інженери встановили кілька кулеметних турелей на вишках на стіні, то ж на кожен підозрілий рух летіло з пів кілограма свинцю, залишаючи по собі пил і дощ бетонної крихти.

Так в спогляданні безмовних руїн пройшло кілька годин, поки сержант не виголосив: “Надійшли дані, що з півдня до нас рухаються великі сили супротивника. Їх зустріне девята бронетанкова рота за підтримки крила “Привидів Арктура”. Будьте напоготові, якщо хтось крізь них прорветься”.

Не минуло й години, як перші спалахи осяяли раніше спокійний обрій, і до нас долетів перший грім далекого бою. Спочатку це звучало так, ніби хтось вибивав величезні килими вдалині, потім стало схоже на безліч феєрверків, а ще через деякий час перетворилося на безперервний важкий гул. І цей гул наближався.

— Увага бійці, девята рота не витримує натиску, — голос сержанта звучав спокійно. — Вони відступають до нас і запитали в командування орбітальний удар. Готуйтесь. Це буде довгий день.

Наступні дві години пройшли в максимально напруженому очікуванні. І от бачу рух в кінці вулиці.

— Спокійно, це наші, — сказав сержант.

До форту наблизилось з пів дюжини танків і легких ББМ різного ступеня побитості. Ті, які мали кращий вигляд, зайняли завчасно підготовані капоніри перед стіною, ті, що гірший, — сховались за воротами табору.

Знову рух на межі видимості. Один з танків відкрив вогонь у тому напрямку. Над вухом заторохкотіли кулемети. “Ось і почалось” — промайнуло в голові.

Наступні години пронеслись туманною пеленою. Я стріляла, перезаряджала і стріляла знову, потім відходила поповнювала БК і поверталась на позицію. Ворог атакував відчайдушно, обходив, намагався стиснути кільце. Все повітря наповнилось запахом пороху. Винищувачі літали над головою з такою швидкістю, що неможливо було зрозуміти, чиї вони. А з-за хмар, залишаючи в небі чіткі смуги, на місто сипались бомби. Проте ми міцно стояли. Я навіть не намагалася порахувати, скільки атак ми витримали. Та зрештою ворог відступив. Канонада стихла, туман розвіювався, нові пожежі догорали. Купи тіл і пошкодженої техніки заповнили раніше порожні вулиці по той бік стіни.

— Ви всі молодці, — сказав сержант, залізши до нас на стіну. — Час перепочити.