Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Я сидів на краю ліжка, спершись руками на коліна і дивився у валізу. Вона стояла на підлозі, відкрита, з нерівно складеним одягом і зарядними пристроями, що навалені хаотично. Закривати її не було сенсу. Це завжди виглядало як останній крок, а я не був впевнений, що хочу його зробити.

Порожнеча. Я відчував її всередині, глибоко, там, де у людей бувають емоції чи бажання. Мені важко її описати. Вона не кричала, не вимагала, але з кожним днем ​​вона з'їдала все більше. Раніше я думав, що це просто втома чи особливість характеру. Але тепер я знаю: щось не так.

Мої дні стали схожими один на одного. Робота за моніторингом, аналіз даних, звіти, технічні задачі. Все це я виконував ідеально, отримував схвалення, але нічого всередині мене не рухалося. Немов кожен завершений об’єкт став ще одним цвяхом у труну цієї порожнечі. І чим більше я працював, тим важче ставало дихати.

Я нахилився і витягнув із внутрішньої кишені графітовий конверт. На ньому сріблястими літерами було написано лише одне слово: “Тригер”. 

Коли цей конверт з'явився в моїй поштовій скриньці кілька тижнів тому, я думав просто викинути його. Мені здавалося, що це якась дурна маркетингова акція чи спам. Але щось утримало мене. Цікавість? Ні, я давно не замислююся над такими словами. Напевно, це була потреба заповнити бодай чимось ту чорну діру, яка ставала все глибшою в мені.

Пам'ятаю, як відсканував QR код. Мене зустрів простий сайт і напис: “Ви запрошені взяти участь у грі “Тригер”. А під ним анкета, куди потрібно було вписати свою згоду на участь у квесті, де виграшем був куш в розмірі 1 мільйону.  

Тоді я подумав, що це дурість. Хто взагалі на таке ведеться? Але через кілька тижнів вже заповнював заявку. І ось зараз я тут, сиджу у своїй кімнаті, тримаю цей конверт і дивлюся на валізу. Хай, гра не має сенсу. Але, можливо, це стане чимось, що нарешті викличе в мені бодай якісь емоції.

Встаю, підходжу до валізи й кладу конверт. Закриваю її, ніби це фінальна дія, яка вирішує все. І сподіваюся… напевне вперше за своє свідоме життя сподіваюся, що мені вдасться зрозуміти себе, або когось знайти, хто зможе мене “прочитати”. Ось моя справжня ціль у Тригері. Це не гроші та слава. 

Це виклик собі. Виклик порожнечі. 

***

Я сиділа на краю свого ліжка, притискаючи до грудей м'яку іграшку – старого ведмедика з дитинства. Він був майже розпатланий, з пошарпаним носом, але завжди залишався поруч у важкі моменти. Мої пальці машинально ковзали по його м'якій шерсті, коли я переводила погляд на бежевий конверт, що лежав поруч на пледі. На ньому золотими літерами було вибито одне слово: “Тригер”.

В голові знову спливла розмова з батьками. Їхні голоси, роздратовані й грубі, ще й досі відлунням звучали в моїй голові. 

— Ми робимо все для тебе, Айві! Ми дали тобі найкращу освіту, найкращі можливості! А ти хочеш усе перекреслити через свої безглузді мрії!? — голос матері був на межі зриву.

— Ти навіть не уявляєш, що таке справжнє життя, — підхопив батько. — Книги? Письменництво? Це не професія! Це іграшки для дітей, а не серйозна річ. Почуй нас нарешті.

Вони кричали, що я зіпсую своє майбутнє. Що я інфантильна, незріла, що без їхнього контролю я нічого не досягну. Але хіба я могла це винести? Я вже задихалася від їхнього постійного втручання, від цієї клітки, яку вони створили навколо мене.

Моя рука потягнулася до конверта, і я взяла його. Кілька днів тому стало відомо, що моя заявка на участь в грі “Тригер” прийнята. Я зібрала валізу відразу, щойно отримала цей лист. Тепер вона стояла біля дверей. Єдине, що залишилося зробити – переступити поріг. 

Мені було страшно. Дуже страшно. 

Що, якщо вони мають рацію? Що, якщо я справді не впораюся? Що, якщо ця втеча – найбільша моя помилка?

Я притиснула ведмедика ще сильніше, відчуваючи, як у грудях зростає біль. Перша сльоза впала на мою руку, і я навіть не намагалася її витерти.

Та я знаю одне: залишатися тут я більше не хочу. Якщо ця гра може трохи наблизити мене до свободи, я готова ризикнути.

Ведмедик відкладається, бо я встаю, взявши валізу і бежевий конверт. Мої ноги трохи тремтіли, але я зробила крок вперед. Ближче до виходу. Це рішення може змінити все. І я вирішила, що більше не озиратися. 

Запрошую вас до інших наявних розділів)