Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

- Уєй! – радісно скрикнув молодий чоловік, підскочивши ледь не до стелі, із розкритим листом у руках.

Виглядав він років на 25, хоча самому було 28. Із чистим доглянутим обличчям, білою шкірою, тонкими довгими пальцями... З одягу, молодик носив довгий білий халат, зав’язаний на блакитний пояс із золотою ниткою, та не менш довгий блакитний халат поверх. Обидва мали широкі рукави, чиї кінці сягали колін. З-під нижнього шару виглядав комір білої сорочки із вузькими манжетами та білі штани, заправлені у білі тканинні чоботи. Довге темне волосся чоловік збирав на потилиці у крупний пучок, який тримала золота прикраса, що оточувала його, наче парканчик.

- Всього два роки пройшло, як подав заяву! – весело розглядав він текст листа. – Тільки цієї осені десять років з випуску пройшло! А вони вже мене запросили! Хаха! – закружляв на місці, не маючи себе від щастя. – Хаха! – зупинився, знову подивившись на текст: - «До 15.04 оновіть свої данні у Золотій вежі та підготуйтеся до екзаменів на місце вчителя середніх класів,» - розторопно прочитав кандидат. – «Вчителя середніх класів,» - ще раз повторив чоловік. – «Підготуйтеся до екзаменів на місце вчителя середніх класів…» Хаха! Вчитель Ракор, - манірно склав він перед собою руки та вклонився повітрю. – Вчитель Уман, - почав він кланятися по сторонам, - вчитель Даікон, вчитель Топнор… Хахаха! – вирівнявся хлопець та підстрибом направився до своїх речей, аби зібрати усі документи. - Вчитель-вчитель-вчитель…

Пройшло декілька днів, перш ніж цей кандидат навідався у Золоту вежу із цілим стосом своїх документів, піднявся гвинтовими сходами на 16 поверх стометрової будівлі, що була побудована з золотистого вапняку, та оновив свої дані, підтвердив старі. Наступного разу, адміністрація Золотої вежі потурбувала цього чоловіка вже 18.04, коли були зібрані усі кандидати на місце вчителя середніх класів, що вже пройшли первинний відбір. Наразі, це була співбесіда. Головні 10 екзаменів все ще були попереду.

Хтось із бажаючих стати педагогом схвильовано ходив коридором туди-сюди, хтось сидів на стільці під стіною, однак непокоїлися усі. Не мрія, а справжнє марення в один день стати вчителем, надіти вчительське хано, золотий пояс, омаре, прикрашене вишивкою із журавлями – все це крутилося у головах цих магів, немов щось нездійсненне, до чого вони вже так близько підібралися. Ось пройшов первинний відбір – відсіяли усіх, хто не попадав під запроси академії – потрібен був вчитель середніх класів на конкретні предмети. Не позвали тих, хто завершив їх навчальний заклад менше десяти років тому, що було обов’язковою вимогою. Не сповістили про нове місце тих, чия репутація, досвід власного життя та документи не підпадали під високі вимоги для ролі вчителя – того, хто стане новим авторитетом для молодих магів, хто навчить їх магії, навчить життю, того, хто замінить дітям батьків.

Академія Злітаючого журавля була закритим навчальним закладом для хлопчиків, куди заборонялося входити дівчатам та жінкам будь-якого віку і статусу. Тож знаходилися тут тільки чоловіки, які були одягнуті ледь не ідентично один із одним. Втім, така сама система була і у дружньої академії Злітаючого журавля – Злітаючої ластівки, куди не міг зайти ані хлопчик, ані чоловік, ані вже давно старий дід.

- Кандидат Ракор! – гласно сповістили, після того, як з-за дверей вийшов зовсім збентежений чоловік, що невпевнено м’яв свої руки.

Ледь не наймолодший серед усіх присутніх піднявся зі стільця та схвильовано зайшов у кабінет. Там, у один ряд сиділи декілька вчителів на подушечках, склавши під собою ноги. Навпроти кожного стояв низький столик із розписаними аркушами, пером та чорнилом. Одежа викладачів дещо відрізнялася від тієї, яку носили звичайні дорослі маги.

Білий нижній халат був прикрашений вишитими блакитними блискавками, які поширювалися від краю тканини у середину. Пояс, на який зав’язувався цей халат, був золотого кольору та мав торочки на обох кінцях. Вузол цього аксесуару ніколи не ховали десь на попереку, як це могли робити із блакитним поясом, а торочки нікуди не заправляли. Навіть навпаки, ця смужка блискучої тканини була приводом для гордості, тож вузол із нею завжди виставляли на огляд, трохи зміщаючи убік, а краї із торочками на кінцях вічно колихалися при ходьбі чи навіть польоті. Останній шар одягу – блакитний халат з щільної тканини, прикрашений вишитими журавлями в усіх можливих позах, наче доносячи тому, хто на них міг подивитися: «Цей маг виховує молодих «журавлів», молодих магів грози, блискавки та опадів».

Кандидат знервовано склав руки разом, дивлячись на цих педагогів, вклонився їм, створив собі подушку, за пару метрів від вчителів, і теж сів, склавши під собою ноги.

По центру сидів старий директор, зліва від нього - вчитель Уман. Це був статний чоловік на вигляд близько 40-45-ти років, із темним пучком на маківці, який тримала золота прикраса. Високий, зі строгим та зосередженим поглядом, який прискіпливо оцінював кожного кандидата на роль свого колеги. Ракор пам'ятав цього мага ще з підліткового віку, коли той прийшов у їх академію та почав викладати. Хоч чоловік цей і виглядав суворим, однак він був добрим та співчутливим до дітей, тож і під час сильного хвилювання міг підтримати, заспокоїти, а не давити ще сильніше.

Сам директор був зосереджений не менше. Вчитель Даікон вже давно був немолодим, однак ясності його погляду це не зменшувало. Вже частково сиве волосся, яке було зібрано у тугий, але все одно великий пучок на маківці, зморшки в куточках очей, на лобі, між ротом та носом, на шиї. Весь його зовнішній вигляд видавав поважний вік. Можливо, йому було років 70, можливо, більше. Ніхто точно не знав справжній вік директора академії Злітаючого журавля. Ракор міг лиш сказати, що коли він сам поступив у академію - вчитель Даікон вже був там директором і вже не був молодим, а було це 20 років тому. Однак, не дивлячись на свій загадковий вік, директор рухався, поводився та говорив так, ніби йому тільки вчора виповнилося 40.