Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

Він прийшов рівно о сьомій. Без запізнень, без зайвих слів. З’явився на порозі її пекарні, як тінь, все в тому ж темному пальті, яке виглядало недоречно серед теплого, затишного інтер’єру.

— Добре, — Жозефіна вдягла фартух і кивнула йому. — Почнемо з основ.

Вона повела його на кухню, на ходу пояснюючи:

— Тут у нас борошно, тут цукор, тут спеції… Це холодильник для вершкового масла…

Але, схоже, він її не слухав.

Чоловік оглядав кухню так уважно, що це її насторожило. Він повільно переводив погляд з одного об’єкта на інший, ніби запам’ятовував розташування всього обладнання.

— Ви… точно працювали на кухні? — обережно запитала вона.

— Ммм, — буркнув він у відповідь, відсуваючи ногою ящик, ніби перевіряючи, чи не скрипить підлога.

Жозефіна мимоволі насупилася.

— Ви дивитеся на кухню, ніби плануєте її пограбувати.

Він нарешті повернув голову до неї, і в його темних очах майнула тінь усмішки.

— Просто оцінюю простір.

— Для роботи чи для втечі?

Він не відповів, але легкий здриг плечима сказав їй більше, ніж треба.

Жозефіна піджала губи.

— Дивно, але у мене таке відчуття, що ви не зовсім той, за кого себе видаєте.

— А я ні за кого себе не видаю, — спокійно відповів він.

Вона прикусила губу. Від нього віями віяло чимось небезпечним, але водночас… цікавість у ній брала гору.

— Гаразд, містере Мовчазний. Досить аналізувати кухню. Візьміть миску. Будемо місити тісто.

Він слухняно взяв найближчу миску, і Жозефіна подумала, що, може, вона й справді просто накручує себе.

Але потім він узяв ніж.

Точніше, дуже швидко й професійно його перевернув, тримаючи лезо правильною хваткою.

Жозефіна розкрила рота.

— Це ж просто кухонний ніж, а не… — вона вдихнула. — Ви ж не збираєтесь нікого ним…

Він нарешті знову глянув на неї.

— Ви казали, що треба швидко нарізати масло.

— Ага… Але не так, ніби ви збираєтесь… когось ліквідувати…

Чоловік мовчки поклав ніж на стіл.

— Гаразд. Як скажете, бос.

Жозефіна масажувала скроні. Це буде дуже довгий день.

Жозефіна уважно спостерігала, як її новий помічник намагається впоратися з тістом. Його рухи були точними, але аж надто обережними, ніби він тримав у руках не майбутні круасани, а щось значно небезпечніше.

Вона зітхнула.

— Добре, місимо тісто ось так, — вона продемонструвала на своїй частині тіста, різко натискаючи й складаючи його. — Вам треба сильніше. Не бійтесь.

Чоловік мовчки повторив її рухи. Його пальці стискали й розминали тісто, і саме тоді Жозефіна помітила щось, чого раніше не бачила.

Шрами.

Їх було багато – тонкі, ледь помітні, інші глибші, старі. Деякі перетиналися, утворюючи павутину блідих ліній на засмаглій шкірі.

Це не були шрами кухаря.

Випадково чи ні, але в цей момент він підняв голову й перехопив її погляд.

Жозефіна швидко відвела очі, зробила вигляд, що зацікавлена у власному тісті. Але було пізно. Він усе зрозумів.

Чоловік повільно витер руки об фартух.

— Якщо у вас є питання, — його голос звучав спокійно, але в очах блиснула настороженість, — просто запитайте.

Вона розгубилася.

Запитати? Якби ж то це було так просто.

«Перепрошую, пане мовчазний, ви що – колишній кримінальний авторитет? Найманець? Таємний агент?»

Звучить якось… неправильно.

Тому вона лише знизала плечима й відповіла:

— Це не моя справа.

Він дивився ще кілька секунд, ніби оцінював її реакцію. Потім кивнув.

— Добре.

І знову взявся за тісто.

Але Жозефіна вже не могла перестати думати про те, що руки цього чоловіка раніше точно були зайняті чимось зовсім іншим, а не випічкою.

Жозефіна витримала паузу, вдивляючись у чоловіка, який стояв перед нею, а потім зітхнула й взяла з полиці ніж.

— Гаразд, містере Мовчазний, — сказала вона, простягаючи йому інструмент. — Ваше завдання – нарізати тісто на рівні частини. Це не важко.

Він узяв ніж так швидко й природно, що вона ледь не випустила свій із рук. Його пальці обхопили рукоятку з такою впевненістю, ніби цей рух був для нього природнішим за дихання.

І тоді він почав різати.

Жозефіна завмерла.

Тісто під його руками розпадалося на ідеальні рівні шматочки, рухи були плавними, точними, ніби відпрацьованими до автоматизму.

Від цього їй стало трохи не по собі.

Занадто чітко. Занадто… холоднокровно.

Здавалося, що він не тісто ріже, а… щось зовсім інше.

Чоловік раптом підняв голову й глянув на неї.

— Щось не так?

Жозефіна кліпнула, намагаючись прибрати з голови всі дивні думки.

— Ні, все чудово… Просто ви… вмієте поводитися з ножем.

Він знову опустив погляд на свою роботу.

— Колись доводилося.

І все. Жодних пояснень.

Жозефіна злегка куснула губу, намагаючись вирішити, чи хоче вона знати більше.

Але потім глянула на ідеально рівні шматочки тіста й вирішила, що, мабуть, поки що краще просто цим скористатися.

— Добре, — сказала вона, повертаючи собі професійний тон. — Тепер робимо круасани. Сподіваюся, ви не так само безжально складаєте їх, як ріжете.

Його куточки губ ледь-ледь сіпнулися в подобі посмішки.

— Побачимо.

І Жозефіна була не впевнена, чи її це радує, чи лякає.

— Ось, зробіть щось просте, — Жозефіна поставила перед ним миску з тістом. — Зліпіть кульки для булочок. Це навіть дитина зробить.

Він подивився на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому знешкодити бомбу без інструментів.

— Просто… зробити кульки?

— Просто. Руки є? Тісто є? Бери й ліпи.

Він зітхнув і взяв грудку тіста. Почав ліпити. Дуже невпевнено.

Жозефіна спостерігала, як чоловік морщить лоба, занадто сильно стискає тісто, потім занадто слабко, потім взагалі перестає рухатись, дивлячись на липку масу в руках, ніби вона ось-ось вибухне.