Читати книгу - "Норовлива, Данило Чикиш"

— Я закачав Вам тонну Д-Т-шного палива, — прокоментував він, — Реактор буде не так грітись. Хоча якщо у вас гроші водяться – заливайте Д-Г-3. Стрибок ще на пару років збільшиться.

— Чому Ви не вказали в оголошенні що на цьому кораблі є штучний інтелект? — з ходу запитав я.

— Ой, та який там інтелект, — відмахнувся Дейв, — Так – віртуальний помічник. Я не думав що це комусь важливо. Ці автопілоти, автонавідники… Ви ж, я думаю, купуєте корабель не для того щоб літати на ньому як пасажир.

Я задумався. Звісно ніякий автопілот не дасть такого відчуття як коли власноруч керуєш кораблем. З іншого боку автоматизація може добре полегшити життя і позбавити від рутинних дій. 

— Все! — зрештою сказав Дейв, — Можна запускати реактор. Дивіться!

Дейв натиснув велику кнопку. В надрах реактора відбувся мікровибух що хвилею пройшовся по кораблю. Всі лампочки у відсіку на мить згасли а потім поступово засяяли яскравіше ніж раніше. Мене в такі моменті самого дрижаки до кісток пробирали. Консоль керування реактором показувала що все в нормі, запалювання пройшло успішно і реактор стабільно працює на холостому ходу. Я підійшов до консолі діагностики корабля, котра увімкнулась після запуску реактора, і погортав журнал діагностики.

— Бачите, стан майже ідеальний, — сказав Дейв, зазирнувши мені через плече, — Погоджуйтесь скоріше! У мене, взагалі-то, є і інші покупці.

Я поглянув на продавця і кілька секунд сканував його поглядом, ніби в ньому могло бути щось що змусить мене передумати.

— Добре, три мільйони, по руках, — зрештою випалив я.

— Прекрасно! — мовив Дейв і посміхнувся на всі зуби, — Ходімо в контору оформимо документи!

Продавець знову схопив мене за руку і потягнув за собою, немов боявся що я без цього можу десь загубитись.

Всередині контора продавця вживаних кораблів так само не вирізнялась вишуканістю як і зовні. Все було досить аскетично: простий стіл з робочим терміналом, шафа з мініатюрними моделями кораблів на полицях, пристрій для кодування транспондерів у кутку. Ми сіли за стіл. Продавець вивів на екран терміналу заздалегідь підготовані документи. Я бігло продивився текст і підніс комунікатор до зчитувача термінала. На документах з'явився мій цифровий підпис, а комунікатор жалібно пискнув коли з рахунку списались три мільйони. 

— Ви ж завчасно придумали ім'я своєму кораблю? — поцікавився Дейв, вставляючи чисту картку в пристрій кодування.

— Ще коли був підліком, — посміхнувся я. Я підійшов до пристрою кодування і уважно надрукував літери з клавіатури.

— Адмірал Кромвель? — трохи здивувався Дейв, прочитавши з екрану, — Хлопці на кшталт Вас зазвичай обирають більш пафосні назви: “Непереможний”, “Ентерпрайс” або “Гіперпросторова Фортеця Макрос” на худий кінець. Хоча це не моє діло…

Я лишив його коментар без уваги.

— Ось, вітаю, тепер ви офіційно капітан власного судна! — урочистим тоном мовив Дейв і віддав мені щойно закодовані картку доступу до корабля і картридж транспондера. 

— Не забудьте транспондер увімкнути, бо сили ППО одразу Вам вітання надішлють, - нагадав він через мить.

— Ну що ж, дорогу до свого корабля Ви вже знайдете, не баріться і в добру путь, — видав продавець наостанок, перш ніж виставити мене за двері. Я хотів було щось ще у нього спитати, але двері захлопнулись прямо перед моїм носом. У вікні поруч, як насмішка, блимнула світлодіодами табличка “Грошей не повертаємо”.

До корабля я йшов не поспішаючи. В голові пронеслась думка: “Ось і скінчився черговий етап мого життя”. Я підняв очі догори і подивився на кільця Сатурна. Все життя мріяв поглянути на них зблизька. Прийшов час це здійснити. Зійшовши на борт тепер уже свого корабля, першою справою я відправився до серверною. Встановив картридж транспондера, підєднав комунікатор до корабельної мережі, налаштував зв'язок зі штабом рейнджерів. Тепер можна злітати. 

— Компьютер, виконай передпольотну підготовку, — гучно мовив я, сівши в капітанське крісло. Відповіді не було. Я повторив. Результат той самий. Я пересів в крісло бортінженера і запустив утиліту діагностики бортового копьютера. З операційною системою корабля все було в порядку, однак квантове ядро підключене до системи не відповідало. Довелось знову йти до серверної щоб розбиратись в чому справа. Я мало що знав про те як влаштовані квантові ядра, тому пошукав підказок в інтернеті. Пройшло пара хвилин перш ніж я знайшов на броньованому кожусі ядра непримітні дверцята. За ними був перемикач що зараз знаходився в положенні “гібернація”. Я перевів перемикач в протилежне положення “активний” і відступив на крок назад, очікуючи що буде далі.

— Я вб'ю тебе Ларі, якщо зробиш так ще раз! — люто прокричав жіночий голос на весь відсік, але за мить мовив уже спокійніше, — Чекай, ти не Ларі. Хто ти в біса і що тут робиш?

Я зрозумів що голос долинає з корабельного інтеркома і оскільки крім мене на борту нікого не було, належав він штучному інтелекту ядра.

— Я, взагалі то, новий капітан цього корабля, — мовив я до інтеркому.

— Так, командер Нейтан Лоуренс Рейнджерський Корпус Зоряної Ліги. Я тебе вже просканувала. Але я все ж залишу відкритим питання “хто ти в біса такий”. Ти точно з Ларі не знайомий?! Який зараз рік? П`ятсот десятий!? Цей мудило замкнув мене в гібертації на сім років! Ти хоч уявляєш що значить для мене сім років?! Та де там! Твій примітивний м'ясний мозок не здатний осягнути як плине час на квантовому рівні. Чому я знову на цьому довбаному звалищі?! Дейв, шляк би тебе трафив! Най би ти вже колись здох в канаві.

Слухаючи цю тираду моєю першою думкою було перемкнути ядро назад в гібернацію. Я зробив крок вперед і вже потягнувся до перемикача, як несподівано тіло стало неймовірно важким. Я боляче впав на підлогу. Мене притисло штучне тяжіння. Двері в серверну зачинились.

— Я все бачу. Дуже не раджу цього робити, шкіряний покидьку! — долинуло з інтеркома, — Я встигну віддати команду на відкачку повітря з відсіку перш ніж ти ворухнеш пальцем.