Читати книгу - "За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потяг, важко зітхнувши металевими легенями, зупинився на шумному пероні столичного вокзалу. З його нутрощів виринув строкатий потік пасажирів, кожен зі своєю історією та власним напрямком. Серед цієї метушні, міцно стискаючи в руці свою потерту валізу, стояла Софія. Велике місто зустріло її гулом голосів, різкими звуками автомобільних клаксонів та запахом бензину, що змішувався з ледь відчутним ароматом кави з численних вуличних кав'ярень. У порівнянні зі спокійною тишею її рідного містечка, ця какофонія здавалася оглушливою, а високі кам'яні будівлі, що здіймалися до самого неба, навіювали відчуття одночасної величі та пригніченості.
Софія розгублено озирнулася. Навколо вирувало незнайоме життя, люди поспішали повз неї, не звертаючи жодної уваги на молоду дівчину з провінції, яка щойно ступила на цю незнайому землю зі своїми скромними пожитками та великою мрією в серці. Вона відчула миттєвий укол самотності, але швидко опанувала себе, згадавши слова бабусі про наполегливість та віру у власні сили. У її руці був аркуш паперу з адресою консерваторії – її першої цілі у цьому величезному кам'яному лабіринті.
Добиратися до консерваторії виявилося справжньою пригодою. Софія кілька разів сідала не на той трамвай, плуталася у назвах вулиць, що здавалися їй однаково чужими та незрозумілими. Кожен зустрічний здавався заклопотаним і поспішав у своїх справах, не маючи ані хвилини, щоб допомогти розгубленій дівчині. Лише випадкова літня жінка з доброю посмішкою та лагідним поглядом змогла пояснити їй правильний маршрут.
Нарешті, після довгих блукань, перед Софією постала велична будівля консерваторії. Її фасад, прикрашений колонами та ліпниною, вражав своєю монументальністю та випромінював атмосферу серйозності та високого мистецтва. Софія зупинилася на мить, глибоко вдихнула повітря, наповнене міським шумом та ледь відчутним запахом старої цегли, і з тремтячим серцем переступила поріг.
Усередині консерваторія здавалася ще більш вражаючою. Високі стелі, мармурові сходи, портрети видатних композиторів у позолочених рамах – усе свідчило про багату історію цього навчального закладу. З різних класів доносилися звуки музичних інструментів: ніжні трелі флейти, задушевні мелодії скрипки, урочисті акорди фортепіано. Ці звуки зливалися в єдину симфонію, яка здавалася Софії обіцянкою майбутнього, в якому її власний голос займе гідне місце.
В приймальній комісії панувала жвава атмосфера. Абітурієнти, такі ж молоді та сповнені надій, як і вона, нервово чекали своєї черги, переглядаючи ноти та розминаючи голосові зв'язки. Дехто з них виглядав впевнено та самовпевнено, їхні дорогі костюми та елегантні манери контрастували зі скромним вбранням Софії. Вона відчула легкий укол невпевненості, але знову згадала про свій талант, про ту іскру Божу, яку відчувала в своєму голосі.
Під час очікування Софія познайомилася з кількома іншими абітурієнтами. Серед них була висока, струнка дівчина на ім'я Ірина з яскравими очима та дзвінким сміхом, яка мріяла стати оперною співачкою, та замкнутий, мовчазний юнак на ім'я Андрій, чиї пальці, здавалося, жили власним життям, легко ковзаючи по уявній клавіатурі фортепіано. Їхні розмови були сповнені надій, хвилювань та обміну першими враженнями від великого міста.
Нарешті настала черга Софії. З тремтячими ногами вона увійшла до просторого класу, де за довгим столом сиділа приймальна комісія. Суворі обличчя професорів уважно дивилися на неї, оцінюючи кожен її рух, кожне слово. Серед членів комісії її погляд зачепився за постать чоловіка з глибокими, проникливими очима та скупими рисами обличчя. Це був Данило Волинський – відомий диригент, чиє ім'я вже було оповите легендами у музичних колах. Його присутність додавала хвилювання, але водночас викликала почуття поваги та захоплення.
Софія відчула, як у грудях наростає хвиля напруги, але, зробивши глибокий вдих, вона зосередилася на головному – на музиці, що жила в її серці. Вона виконала арію з опери, яку колись слухала на старенькій платівці, вкладаючи у кожну ноту свою пристрасть, свою мрію, свою віру. Її голос, спочатку трохи тремтливий від хвилювання, поступово набирав сили та впевненості, заповнюючи аудиторію багатими обертонами та щирими емоціями.
Коли остання нота затихла, в класі запанувала тиша. Софія опустила очі, чекаючи на вирок. Вона відчувала на собі пильні погляди членів комісії, намагаючись вгадати їхню думку за виразом їхніх облич. Раптом тишу порушив тихий голос Данила Волинського: "У вас є талант, юна леді. Справжній, рідкісний талант".
Ці слова прозвучали для Софії як музика. Вона підняла очі і зустрілася з проникливим поглядом диригента. У його очах вона побачила не лише оцінку її вокальних даних, але й щось більше – розуміння її внутрішнього прагнення, відчуття її музичної душі.
Протягом наступних днів Софія поринула у вир нового життя. Навчання в консерваторії виявилося складним, але надзвичайно цікавим. Вона з жадібністю вбирала знання з вокалу, теорії музики, історії мистецтва. Її оточували талановиті студенти, кожен зі своїми амбіціями та мріями. Вона заводила нові знайомства, ділилася своїми переживаннями та навчалася у своїх однокурсників.
Але найбільше враження на Софію справив оперний театр, розташований неподалік консерваторії. Велична будівля з колонами та скульптурами, ввечері сяюча вогнями, здавалася їй справжнім палацом мистецтва. Одного разу, скориставшись можливістю, Софія придбала квиток на оперну виставу. Увійшовши до зали, вона затамувала подих від побаченого: розкішні люстри, оксамитові крісла, позолочені балкони – все випромінювало атмосферу урочистості та чарівництва.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко», після закриття браузера.