Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Сектор двадцять вісім. Стара бетонна коробка, що ще трималася на згадці про проектувальника. Вона пахла вологою, дизелем і потом — не тим свіжим, молодим, а давнім, в’їдливим, який вбирався в одяг, як у шкіру. Стеля сочилась водою, по кутках жили миші, на підлозі — втома. Все інше виніс фронт.

Цей світ не рухався вперед. Він тупцював на місці, затиснутий у бетон і втому. Тут не рахували днів. Лише зміни. Лише вологу в одязі, кількість, що залишилась від пайка, батарею в рації. Тут давно перестали шукати перемогу. Тут просто не хотіли програти. Бо здаватися означало не поразку — а зникнення.

Вікна були закладені мішками. Лампа на батарейках мерехтіла, мов нервове око. П’ятеро людей. Один спав. Двоє курили. Один мовчав. Командир — старший сержант, тридцять шість, виглядав на п’ятдесят — розкладав карту, по якій ніхто вже не орієнтувався. І він.

Його звали Артемом. Позивний — Адвокат. Чому так — уже ніхто не пам’ятав. Можливо, колись намагався щось довести. Можливо, просто слухав. Тепер не слухав нікого. Але коли мовчав — усі розуміли, що це не мовчання. Це вирок.

Він тримав автомат на колінах. Не тому, що був готовий. А тому, що не міг покласти. Як не можна покласти страх. Він не молився. Не дивився вгору. Він просто сидів, ніби частина цієї стіни. І в нього боліла спина.

— Вихід у п’ятій, — сказав командир. Голос — як шлак. — Пробираємося через тридцятку. Опорник, дві нори. Можливий контакт.

— Можливий, — хмикнув хтось. — Це нове слово для вироку?

Ніхто не засміявся.

Артем спостерігав, як карта тремтить у руках сержанта. І думав не про операцію. Думав про те, як легко командир перестає бути людиною. Як голос стає металом. Як очі стають каменем. І як себе треба тримати, щоб не втратити останнє людське.

Колись він пішов добровольцем. Без крику, без фото, без цитат. Просто — бо не міг більше спостерігати. Бо вдома, в новинах, було більше брехні, ніж на передку. І тому, що у нього ще залишалось щось, що він називав собою.

— Адвокат, чергуєш у ніч. Бери когось.

— Сам.

Командир не сперечався. Звик.

Небо було низьке. Глухе. Листя шурхотіло, як старий папір. Артем вийшов і сів на балку. Автомат біля ноги. Пальці — як каміння. І цигарка, яка трималася тільки тому, що тримав її він.

Він не думав про смерть. Він думав про виноград. Як батько носив воду в бідоні. Як мати лаялася. Як перший урожай був кислий, але смачний. І як хоч щось тоді мало смак.

Навушник клацнув.

— Позиція три, чуєш? Готуйтесь. П’ята — на старт.

Артем не відповів. Загасив цигарку. Вітер посилився. Але небо так і не змінилось. Як і він.