Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

знову розповідати, повторював те, що вже одного разу розказував, часто також виривався в оповіді занадто вперед, перестрибуючи добрячі проміжки часу. Розповідав як людина, для якої час уже не має значення і яка через це в житті інших людей також не надає часу і його послідовності жодної ваги. Його розповідь могла обриватися, продовжуватися, поновлюватися, забігати наперед, повертатися назад, а після закінчення доповнюватися, пояснюватися й розширюватися, без огляду на місце, час і дійсний, реальний і назавжди усталений перебіг подій.

Звичайно, що через такий спосіб розповідання залишалося чимало прогалин і незрозумілих місць, а молодому ченцю було незручно перебивати розповідь, повертатися до них і ставити питання. Найкраще все-таки дозволити людині вільно виговоритися.

I

Це ціле містечко арештантів і наглядачів, яке левантійці і морці різних національностей називають Deposito, а саме воно більш відоме під назвою Проклятий двір, бо так його прозвав народ, а особливі ті, кому випало нещастя мати з ним зв’язок. Сюди потрапляють і через це місце проходять усі, кого щодня затримують і арештовують у цьому величезному і велелюдному місті, за провину або ж за підозру в провині, а провин тут і справді чимало й різноманітних, тож підозри заходять далеко, розростаються вшир і вглиб. Бо царгородська поліція притримується священного принципу: легше невинну людину випустити з Проклятого двору, ніж ганятися за винною по царгородських закамарках. Тут проходить масштабне й повільне сортування підозрюваних. Одних допитують перед судом, інші відбувають тут короткотермінове ув’язнення або ж, якщо вже зрозуміло, що вони невинні, їх випускають, а третіх відправляють на заслання в далекі краї. Це ще й великий резервуар, з якого поліція черпає фальшивих свідків, підставних осіб і провокаторів усіх мастей. Так цей Двір, наче решето, безперестанку просіює строкату юрбу своїх мешканців, і, завжди повний, весь час наповнюється й порожніє.

Є тут дрібніші злодюжки й злочинці з великої дороги, від дітвака, що вкрав смокву чи гроно винограду з прилавка, до відомих аферистів і небезпечних грабіжників; є тут невинні й обмовлені, недоумкуваті й заблукані або ж помилково звинувачені люди з Царгорода і всієї країни. Переважну більшість складають царгородські арештанти, справжня квінтесенція найгіршого з найгіршого, що лазить по місцевих притонах та базарах, або ж переховується в нетрях передмість. Грабіжники, кишенькові злодії, професійні картярі; знані аферисти й вимагачі; злидарі, що крадуть і обманюють, щоб вижити; пияцюри, весела братія, що забуває заплатити за випите, чи забіяки й зарізяки з шинків; бліді й згорблені горопахи, які в дурманах шукають те, чого не могли отримати від життя, і тому вживають гашиш, курять чи жують опіум і не зупиняються ні перед чим, тільки б добути отруту, без якої не можуть; непоправно порочні старці і непоправно знищені пороком юнаки; люди з різноманітними збоченнями й огидними звичками, яких вони не цураються і не приховують, а часто й виставляють їх напоказ, коли ж приховують, то приховати не можуть, бо ті на кожному кроці випирають з їхніх вчинків.

Є тут убивці і між ними такі, що вже кілька разів утікали з каторги і тому їх закували вже тут, ще до суду й вироку; вони виклично брязкають своїми оковами, люто проклинаючи і кайдани, і того, хто ці ланцюги вигадав.

Сюди прибувають і всі ті вигнанці, кого проганяють із західних регіонів на заслання, саме тут вершиться їхня доля: або, за допомогою царгородських зв’язків і захисників, вони звільняються й повертаються додому, або ж їх відсилають до місця ув’язнення в Малій Азії чи Африці. Це так звані «пересильні», зазвичай старші, у своєму краї авторитетні люди, представники окремих релігій і груп, вплутані в інтриги й конфлікти десь у своїй стороні і звинувачені владою чи оббрехані супротивниками як політичні злочинці чи бунтівники. Вони приносять повні скрині й бисаги одягу й речей, і насилу захищаються від царгородської потолочі, з якою змушені ділити камеру. Заклопотані й замкнені в собі, вони, наскільки це можливо, тримаються осторонь.

П’ятнадцять приземкуватих і двоповерхових будівель, зведених чи добудованих протягом багатьох років, об’єднаних високим муром, утворюють величезне, видовжене й стрімке подвір’я повністю неправильної форми. Трохи бруківки є лише перед будиночком, в якому розташувалися наглядачі й канцелярія тюрми; вся решта двору — це просто сіра й тверда втрамбована земля, крізь яку навіть трава не встигає пробитися, стільки тут зрана до ночі топчеться людей. А два-три убогих і чахлих деревцята, що ростуть посеред двору, обдерті й поранені незалежно від пори року, провадять мученицьке життя. Цей горбистий і просторий двір протягом дня скидається на ярмарок різних рас і народів. А ночами всю цю юрбу заганяють у камери: по п’ятнадцять, двадцять і тридцять душ в одну. Та й тут продовжується бучне й пістряве життя. Спокійні ночі тут рідкість.

Запеклі царгородські покидьки, що не бояться наглядачів і яким на все начхати, співають сороміцьких пісень і викрикують масні пропозиції своїм любаскам із сусідніх камер. Невидимі в темряві люди сваряться за місце й лігвище; кличуть на поміч окрадені. Деякі уві сні скрегочуть зубами й зітхають, інші хриплять і ричать, ніби їх ріжуть. Великі камери в такі миті живуть тільки звуками, наче джунґлі в темряві. Долинають то вигуки, то зітхання, а інколи, як речитатив, два-три протяжних слова із пісні, тужна й марна зміна бажань і почуттів, а часом — якісь придушені голоси, гортанні й важкі.

З двору теж долинає гуркіт, бо старезна двостулкова брама, що відчиняється й зачиняється зі скрипом і грюкотом, вночі приймає чи викидає людей поодинці та групами. Вночі виводять засуджених на відбування кари чи заслання. А часто після великих бійок у порту приводять запінених, потріпаних і скривавлених людей, все ще гарячих від гніву, алкоголю, дістаних і завданих ударів. Вони ричать один на одного, погрожують і силкуються, якщо випадає нагода прослизнути між заклопотаних наглядачів, вдарити супротивника ще раз. А коли їх розтягнуть і позамикають, вони ще довго не можуть заспокоїтися, перегукуючись із камери в камеру страшними прокльонами й лайкою.

Коли настане день, здоровій і чистій людині буває дещо легше. Тільки трохи легше. Весь цей люд виривається із задушливих камер на просторий двір і тут, на сонці, чиститься від вошей, перев’язує рани чи продовжує грубі жарти й безкінечні гострі суперечки та темні обрахунки. Утворюються тихі або гамірні гурти. Кожен такий гурт має свій центр. Це групка картярів чи жартунів, або ж одна-єдина людина, що тихо співає чи декламує масні й смішні пісеньки, або наївний