Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Я навчилась бути запасним варіантом.

Тим, до кого звертаються, коли більше нікого немає.

Тим, хто слухає годинами, підтримує, надсилає довгі повідомлення з «ти з цим справишся»…

І потім залишається ні з чим.

Це дивна форма існування — бути для всіх, але ніколи не бути чиєюсь.

У кімнаті є крісло. Сіре, затерте, зігнуте з одного боку. Раніше на ньому сиділи.

З ним пов’язані сміх, обійми, запахи, навіть музика — грала тихо з телефону, поки хтось був поряд. Тепер це крісло порожнє. Вже давно.

— А ти не думала, чому люди не залишаються?

— Щодня. Але відповідь тоне в тиші.

Я почала помічати, як інші живуть інакше.

У когось є «ми». Хтось свариться, але повертається. Хтось свариться — і його повертають. А мене?

Мене просто не повертають.

Колись я тримала всіх руками. Писала перша. Пояснювала. Терпіла. Виправдовувала.

Тепер — ні. Не тому, що стала черствою. Просто втомилась давати любов, яку ніхто не просив.

— Ти така закрита…

— Ні, я просто обпечена. І більше не простягаю рук до вогню.

Я читаю старі листування. Не з болем, не з ностальгією — а з дивною порожнечею.

Як книжку, яку читала хтось інший. Тільки імена знайомі. Моя версія з того часу — ні.

Іноді здається, що вся ця кімната — метафора мене. У ній затишно, тепло, але чомусь всі затримуються ненадовго. Зайшли. Побули. Пішли.

— А ти сама що робиш, коли хтось іде?

— Сиджу мовчки. І думаю, що, може, я не варта того, щоб залишались.

Але найстрашніше — я не плачу. Не ламаюсь. Я просто… звикаю.

Це і є справжня втрата — не та, що рве на частини, а та, до якої ти вже підготовлена. Завжди.

І от тоді, коли хтось іде, я не прошу повернутись.

Я просто повертаю голову до крісла.

І вкотре думаю, як добре воно тримає форму.

Навіть коли ніхто не сидить.