Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Це не був той день, коли гримлять двері.

Не було сліз, криків чи прощальних слів.

Просто… одного ранку я прокинулась — і тебе вже не було.

Телефон мовчав.

Порожня вкладка месенджера світилась білим, як мороз по шкірі.

І я вже знала — ти не повернешся.

Ні, ми не посварились. Не було великої причини.

Може, тому й боліло сильніше. Бо ти просто втомився.

А я просто стала зайвою.

— Я не зник. Просто… відійшов.

— А різниця де? Для мене це виглядає однаково.

Пам’ятаю, як довго дивилась у вікно того дня.

Дощ стікав по склу — не сильний, не грізний, просто такий, що змушує відчувати себе дрібкою.

Я згадувала твої слова, сміх, дотики… і ловила себе на тому, що не можу відтворити твій голос.

— А ти думав, як мені буде без тебе?

— Я думав, що ти впораєшся.

— Це не комплімент, коли ти говориш це, тікаючи.

Ти навчив мене не довіряти тиші.

Бо тиша — це перше, що приходить, коли зникають ті, хто колись був важливим.

Я довго звинувачувала себе.

Може, я забагато питала. Може, вимагала більше, ніж ти був готовий дати. Може, я шукала глибини там, де ти хотів залишитись на поверхні. Може, просто стала важкою.

А потім зрозуміла:

я — не валіза, яку можна поставити й піти.

Я — не чернетка, яку редагують до зручного формату.

Ти пішов тихо. Але пустота після тебе кричала.

Я вмикала музику, серіали, навіть розмовляла з кимось — але ніщо не глушило її.

Бо коли йдуть без пояснень — у голові залишається лише одне запитання:

«Що в мені було настільки неправильне?»

І знаєш, що найцікавіше?

Ти ніколи не сказав «прощавай».

А я досі іноді думаю, що, може, ти повернешся.

Хоч сама ж знаю: не повертаються туди, де перестали бачити цінність.