Читати книгу - "Неприємні сусіди, Олена Лук'янова"

Розділ 2.

— Виглядаєш так, ніби тебе лопатою прибили, — помітив Тарас у перерві між парами. Це найкращий друг Михайла та його ідейний соратник.

— А-а, із сусідкою поспілкувався, — відмахнувся той.

— Знову? Не люблю сварливих дівчат. Забий на неї.

— Ти що? Яке «забий»? Та в мене день зіпсований, якщо я вранці з нею не подряпаюсь. Знаєш, як бадьорить?

— Це називається адреналіновою залежністю. Ти підсів, — дійшов товариш висновку і співчутливо поплескав Мишка по плечу.

Тарас був знайомий з Вікою заочно, за розповідями приятеля, і покочувався зі сміху, коли той мальовничо описував у фарбах прогулянки Кузьми сквером. В устах оповідача сусідчин кіт побував і «тюленем», і «поросятком», «і сарделькою на ніжках».

          Знайомство так і залишилося б заочним, якби одного разу він не забіг до друга за конспектами з гідравліки. А тут, якраз вона сходами спускалася.

— Привіт, ведмедик-клишоногий, — заспівала отруйно і послала кокетливий погляд його товаришу.

— Привіт, Вікуля-пердуля, — не залишився у боргу її сусід. — Крокуй, не затримуйся.

Вона зиркнула зло і пропливла повз гордо підняту голову. Тарас проводив її поглядом і його приятелю не сподобався його пильний інтерес.

— То, це і є та сама легендарна сусідка? Не розумію, за що ти на неї з'ївся? — поцікавився друг, коли стихли її кроки. — Нормальне дівчисько, без закидонів.

— Нормальна?! — обурився Михайло. — Та в неї… У неї ноги колесом!

— Хіба? Не помітив.

— І вона фарбована. Тобі такі не подобаються.

— Сьогодні фарбована, завтра свої відростуть, — виявив несподівану поблажливість його товариш.

— До того ж вона тупа, як пробка. Ти казав, що терпіти не можеш безмозких, — нагадав він.

— Ну, казав. Нею не скажеш, що тупа.

— Ти це по короткій спідниці визначив?

— Довжина спідниці вторинна. Первинний розум у власних очах.

— Ага, світиться, як у собаки Баскервілей, — зістрив Мишко.

— І все одно, я б з нею замутив, — сказав його приятель, відсміявшись.

— Слухай, що ти до неї прив'язався? Вона димить як паровоз і не може двох слів зв'язати. Інтелект, як у Людожерки Еллочки.

— Хто така Еллочка? Твоя колишня?

Михайло махнув рукою. Це ж треба, пройшла повз, повиляла задом, і найкращий друг готовий. Добровільно ліг на блюді й обсипав себе спеціями. Курча тютюну, млин. Та вона зжере і не подавиться.

— У Вікі таких, як ти, ось скільки перебувало! — він провів рубом долоні по горлу. — І тато у неї крутий мент. Трохи хто дівчинку образить, вона одразу біжить до нього скаржитися, і той шиє справу.

— Ого. Чумовий татусь. Це добре, коли є корисні зв'язки, — не вгамовувався його товариш.

Здурів він, чи що? Мишко гарячково розумів. Що б ще вигадати?

— Вона зараз із бандитом гуляє. Він на «Джипі» приїжджає і носить ствол.

— Шкода, — засмутився його супутник. — Ну, може, колись розійдуться. Сам сказав, що вона в пошуку.

— Я так сказав? — здивувався він.

— Ну так. Шукає свого ідеального хлопця. Слухай, Михай, маякні, коли вона покине бандита. Спробую підкотити.

— Розоришся її задовольняти.

— Нічого, варто спробувати, — відгукнувся його приятель із натхненням.

Жодні аргументи його не беруть. Зовсім зациклився на цьому дівчиську.

— Гаразд. Маякну, якщо що, — погодився він і про себе додав: «А ось хрін тобі».

Тарас і не підозрював, що його товариш звалив на себе місію з порятунку з лап хижачки. Бракувало, щоб сусідка одягла нашийник на кращого друга і вигулювала на пару з котом.