Читати книгу - "Неприємні сусіди, Олена Лук'янова"

Розділ 4.

Вони сходили в кіно на якусь комедію, хлопець забув назву фільму, щойно вийшов із кінозалу. Але це й не має значення. Головна мета досягнута: Віка повеселішала. Отже, потрібно закріпити успіх відвідуванням кафе та пригостити «пацієнтку» морозивом. Він і не підозрював, що з нею можна продуктивно спілкуватися і на інші теми, окрім глузувань та їдких підколювань.

— А все-таки, чому йоркширський тер'єр? — запитала вона, відправляючи до рота ложку морозива.

— Тому що породиста. Думаєш, я зрадів, коли її матір у хату принесла? Їй шанувальник подарував, — пояснив він. — Моя мама — художник-ілюстратор, у вільний час малює картини та продає через Інтернет. Особисто я ні крапельки не тямлю в її полотнах. Якісь очі літають небом, чи жіноча рука, яка сама себе їсть, прикинь?

Дівчина з видом, що розуміє, закивала співчутливо.

— Ну, ось. Мабуть, я один не в темі, що це круто. А іноземці у темі й платять валютою. Коротше, повадився якийсь фін купувати ці очі та руки. Допік так, що мати не знала, куди ховатися від нього. А він узяв і презентував Джессіку, начебто, як від захоплення очистим живописом. А постійним клієнтам потрібно догоджати й потурати, інакше вони перестануть купувати наші картини, — співрозмовник потер пальцями, зобразивши «грошовий» жест. — Нам і без собачки непогано жилося, але куди подітися? В принципі, вона тварина невибаглива, істерик не закочує, але марку тримає. Вона ж бракованою виявилася.

— Тобто?

— Має відхилення від стандарту. Тяжче, ніж належить, і морда довга.

— Довга? — здивувалася вона. — Як у крокодила, чи що?

Він подивився поблажливо, мовляв, тільки жінка могла ляпнути таке про іншу істоту жіночої статі. А сусідка знизала плечима. Подумаєш!

— На пару сантиметрів довше, ніж належить, — пояснив він стримано.

— Ким належить? Якимись дядьками та тітками, які виміряють із рулеткою довжину морди та бракують неідеальних? — відгукнулася обурено вона.

— Терпіти не можу виставки. Ненавиджу, коли тварин в'яжуть. Ах, мама — така чемпіонка, ах, тато — тричі такий чемпіон! Ой, цуценята будуть сюсі-пусі! Ну і що? А якби нас, людей, схрещували, як собак та кішок, щоб вивести потомство за стандартом?

— Не нервуй. Не забувай, ми маємо сеанс психотерапії.

— Ну, і нехай твоя Джессіка плює з високого балкона на всякі там «довше, ніж належить»! — не вгамувалася Віка.

— Вона і плює, — підтвердив він. — Вона — собака незалежна і не задавака. Схожа на принцесу Діану.

— Ну, ти загнув. Нічого собі порівняння, — засміялася співрозмовниця.

— Чому б і ні? У кожної тварини свій характер, схожий на людський. Ось твій кіт на кого схожий?

Вона замислилася, облизуючи ложку, а він глянув на її губи й раптом зніяковів.

— Мабуть… Кузя схожий на Ємелю з казки, — відповіла вона, крутячи ложкою. — Спокійний і не мстивий. Лінивий трошки. Але добрий та чесний. Ніколи не потягне ковбасу потай.

— Ось бачиш. А чому ім'я нехитре — Кузьма? Ти, чи що, кошатниця?

— Не я. Батько. Він привіз його з Півночі. Підібрав у якомусь селищі, коли працював у геологорозвідці. Нашого котика викинули разом з іншими кошенятами. Залишили коробку на смітнику, а на вулиці мінус тридцять. Вижив лише він. Так і приїхав до нас додому в кишені татової дублянки. Відігрівався. Очі гнійні, хвостик зламаний і глисти на додачу. Задні лапки вивихнуті, таким народився. Ось, загалом, і вся історія, — знизала вона плечима. — Ні родоводу, ні нагород, ні титулів. Натомість сибірська порода. Кузя підтримує баланс статей у нашій родині.

— Чого-чого?

— Баланс статей. Це татів вираз. Тато — єдиний чоловік у сім'ї проти трьох жінок.

— Стривай. Отже, кіт — чоловік номер два. А хто третій?

— Чук, папуга сестри, — пояснила вона. — Був ще й Гек. Самочка. Помер минулого року.

Мишко здавлено приснув і поперхнувся морозивом.

— Гек — самочка? — уточнив про всяк випадок.

— Я ж не сміюся з твоєї мітлички, — образилася вона. — Просто сестрі сподобалися імена. Прочитала книжку та назвала папужок Чуком та Геком. Потім з'ясувалося, що це самочка і самець, але імена приклеїлися.

— Та вже. Бідний Гек. Точніше бідна, — поспівчував він, а про себе подумав: «Ну та ще сімейка».