Читати книгу - "Мольфар"

— Перестаньте себе жаліти, — я відчуваю, що в мені починає наростати якесь внутрішнє роздратування. — Мама вже у спокої, вона звільнилася від того, що мучило ії. А ви тривожите її душу своїми жалями… насправді ви ж лише себе жалієте, — вам перед людьми незручно…

— Звідки ви знаєте? — вона здивовано підіймає на мене очі і акуратно витирає хустинкою розмазану по лиці туш.

— Та що там знати… всі люди схожі в цьому… рідко хто просто відпускає душу рідних і дає їй спокій, а більшість демонструють образи на долю і жалість до самих себе…

— Ви кажете, як моя мама… хіба можна бути такими жорстокими? Як мені це все пережити?

— Просто, — як всі переживають, — моя товаришка киває офіціантові, щоби приніс рахунок. — Це вже сталося, — який смисл тепер копирсатися в минулому? Не думаю, що ваша мама вчинила вам щось зле…

— Та ні, я ж не кажу, що вона щось вчинила… мені справді жаль, що ми так не зрозуміли одне одного…

Ми розраховуємося і вже збираємося йти, як раптом ця жінка зупиняє мене і каже:

— Мама залишила свої записки… насправді вона була незвичайною жінкою, хоча й дивачкою, і я її дуже любила… — вона риється в сумочці й дістає згорток паперів. — Це — ксерокопія її записів. Я завжди їх ношу з собою… Якщо вам буде цікаво — перечитайте собі. Може, ви мені щось поясните, чого я не можу зрозуміти… ось моя візитка…

Виходимо з каварні і мовчки бредемо вулицями. Тримаю в руках згорток паперу — і щось наче обпікає мої пальці холодним вогнем…

Вдома одразу берусь за читання — ця історія чомусь глибоко зачепила мене.

Тут нема датування, просто окремі нотатки, писані спонтанно час від часу у звичайному блокноті, потріпаному часом…

* * *

«Ми зустрілись на зупинці автобуса. Я поспішала на роботу, а він проїжджав мимо.

— Сідай, підвезу! — як завжди, невимушено, з усмішкою. Ми не бачились майже рік — а він поводиться так, наче тільки вчора увечері розбіглись. Жодного здивування, розчулення. Просто зустрілись.

Я не раз обмірковувала про себе, що скажу, коли знову зустрінемось. А тепер усе кудись вивітрилось, їдемо у повній тиші і порожнечі. Дивно, я щодня в думках говорила із ним, я так чекала цієї зустрічі, аби виповісти все — і шукала слів коротких та значних, за якими він зумів би прочитати все недомовлене…

Я знаю, ці зустрічі визначені ще до нашого народження на цій землі. Визначені так високо і невідворотно, що серце може битися, як метелик об шибку, але нічого із собою не вдіє: це світло засвічене для нього там, дуже високо і далеко, це світло не погасне, коли відлопотять крильця і маленьке тіло розсиплеться в порох. Це світло чекатиме, коли твоя любов знову зав’яжеться у маленькому зеренці життя, коли вибігається ніжками по траві, засяє красою юності, переболить і перемліє коханням, розчаруванням, самотністю, — аж тоді воно раптом спалахне у твоєму серці, пробуджене поглядом незнайомих очей. Спалахне так сильно, що виверне з корінням усе твоє попереднє життя, і в цьому спалаху ти постанеш сама перед собою, гола-голісінька — як немовля…

Машина зупинилася перед дверима моєї редакції.

— Будь ласка, не упиняйся більше, якщо побачиш мене на вулиці.

— Що сталося? Ти за щось образилася на мене?

— Я не хочу спілкуватися з тобою, як з манекеном…

Він нічого не зрозумів, і я теж себе не зрозуміла.

Я зовсім не те збиралася йому сказати. Я взагалі не так уявляла собі цю зустріч! А слова летіли самі, не слухаючись глузду. Я зачинила дверцята машини і пішла по сходах, не оглядаючись.

* * *

— Я люблю тебе! Я не можу бачити тебе таким чужим, — я вже давно розпрощалася з тобою, не змушуй мене дивитися на тебе, як на живого покійника!!!

Кричу це в німу подушку, розриваючись серцем від ридань, котрі вже давно не виходять назовні. Я давно вже не плачу. Кричу на цілий світ довго і болісно — аж леденіє місячне світло за вікном, але мого крику ніхто не чує. Цей крик — всередині мене. Я лежу з відкритими очима і відчуваю, як усе довкола розширює зіниці від того крику, як мої очі горять від сліз, що не можуть вийти назовні…

Я ненавиджу той вогонь, що загорівся десь від тієї великої зірки, котра щоночі зорить у моєму вікні після опівночі. Я ненавиджу його, бо він зруйнував мене — мій спокій, мої плани, мою радість. Відколи прийшла ця любов, світ пахне тільки полинами…

* * *

Ніколи не могла собі уявити, як письменники пишуть книжки. Особливо ті, в яких описують своє власне життя. Стільки ситуацій, розмов, діалогів, — як вони те все пам’ятають? Я згадую своє дитинство — і бачу перед собою лише картини. Можу поставити перед очима будь-яке місце зі свого дитячого раю — і побачу його до найменших деталей. Навіть запахи можу пригадати. Бачу розмито обличчя мами і тата, швидше я згадую їх по фотографіях. Але зовсім не пам’ятаю їхніх розмов. Хіба що деякі вислови, котрі повторювались дуже часто. А якби я захотіла написати про близьких мені людей, називаючи їхні імена —