Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Я вважався висококласним спеціалістом – мій час був розписаний на місяць уперед. Життя здавалося цілком передбачуваним і мені це подобалося. Зовнішні обставини, звісно, могли внести незначні корективи, але коли контролюєш усе, то навряд чи зміни стануть сюрпризом і матимуть фундаментальний характер. Я був у розквіті сил і тому про хвороби й смерть не думав, бо ймовірність їхнього настання в такому віці прирівнював до нуля. 

Але моя проблема полягала в тому, що я був антикризовиком двадцять чотири години на добу, тому і поза роботою продовжував за інерцією все контролювати. У мене були цілком сформовані погляди на життя, своє призначення, успіх, престиж, професійну затребуваність, гроші. Я всьому знав ціну, бо був упевнений, що справа не в цінності, а в ціні. Свої погляди я вважав абсолютно правильними і доказом цього було моє високе становище у суспільстві. Хоча останнє зовсім нічого не доводило. 

Перебування на вершині – запаморочливе відчуття. І воно не може не впливати на людину, звісно, якщо та не зроблена із заліза або взагалі позбавлена амбіцій, без котрих теж своєю чергою нічого не досягнеш.  Але річ у тім, що високий статус поступово зробив мене самовпевненим кретином і подарував небезпечноілюзорне відчуття власної невразливості. Я вважав, що з тієї висоти, на якій знаходився – не падають, а злітають ще вище. Я був таким собі фінансовим Ікаром, який, переоцінивши свої сили й втративши почуття міри, одного разу зірвався з найвищої точки й упав у найглибшу прірву. 

Я майже жив на роботі й у ній одній убачав сенс існування. Стабільного особистого життя в мене не було, стабільною була лише непостійність. Відповідальності мені вистачало на роботі – тому поза офісом я жив безвідповідально: приємно проводив час у нічних клубах з жінками, жодна з яких не могла похвалитися бездоганною репутацією. 

Я свідомо не створював сім’ю – для цього в мене не було часу й бажання теж. Можливість закохатися також дорівнювала нулю, бо я тримав свої почуття під контролем і нікому не дозволяв наближатися занадто близько й порушувати мою внутрішню рівновагу. Я навіть уявити собі не міг, що це може статися поза моєю волею. Що одного разу просто закохаюся, хочу я цього чи ні! 

Лекції на морально-етичну тему були обов’язковими мінімум двічі на тиждень, і їхній репертуар не змінювався останні три роки. Спочатку ці «повчання дітям» викликали в мене лише напад шаленства, але з часом я звик і почав ставитися до маминих слів з поблажливою посмішкою. Ситуація стала рутинною та більше не викликала хвилювання. Я ніколи не розумів її занепокоєності з приводу мого невлаштованого особистого життя, адже для мене це була цілком контрольована ситуація і називати її кризовою, на мій погляд, було безглуздо. 

Бо що таке переживати особисту кризу? Це зазнавати моральних страждань, відчувати психологічний дискомфорт, напруженість, докори сумління, почуття вини й таке інше. По-перше, я був не в тому віці, щоб переживати глибокі кризи. А по-друге, узагалі не знав, як мені здавалося, що таке страждання й співчуття. Однак, я не вважав це ознакою нездоров’я та відповідно причиною для занепокоєння й глибоких роздумів. Це був поверховий висновок. Занадто глибоко я не зазирав, бо не вважав за потрібне – духовність завжди була для мене тим самим, що й ефемерність, тому в розрахунок я її не брав. 

Чужий досвід ніколи не мав для мене жодної практичної цінності: я терпіти не міг, коли мені давали поради. Сам я давав поради лише тоді, коли мене просили про це й платили гарний гонорар. 

Аби примусити мене радиикально змінити свої погляди, треба було щось суттєве, щось таке, що не залишало б мені вибору. Тепер, ураховуючи пережите, зрозумів, що будуючи кар’єру, я не жив, а лише ковзав поверхнею життя, не торкаючись його глибин. Моя самовпевненість стала тими ґратами, за якими я тримав усе людське, що було мені притаманне. І рано чи пізно мусив вийти із цього кризового заґраття.

Болісно визнавати, що лялькар виявився маріонеткою, далекозорість – короткозорістю, контролер – контрольованим, однак це правда. Я погано знав життя, і подальші події лише показали, що це не можна було назвати навіть поганим знанням. Чи могло бути інакше? Навряд чи.  Мені треба було зіштовхнутися зі справжнім життям і я вдячний, що воно дало мені такий шанс. 

Мама була невтомною у своїх повчаннях шалапутному синові, але її слова не долітали до мене – ми були наче з різних планет, між якими був поганий зв’язок. Увесь мій час поглинало планування заходів з попередження й подолання кризових ситуацій – часу на планування сім’ї ніяк не вистачало.

 Я був успішним менеджером і створення сім’ї розглядав як своєрідну катастрофу – кризу, з якої неможливо вийти, бо це назавжди. Сім’я в моєму розумінні – це стабільна довготривала конструкція. І навіть вічна, якщо порівнювати з людським життям. Дітей я вважав ярмом і не підозрював, що може бути інакше. А будь-яка жінка рано чи пізно захоче мати діте, це очевидно. 

Я усвідомлював усю складність свого характеру й тому справедливо вважав, що навряд чи сімейний проєкт був би успішним. Поки що мене все влаштовувало – я любив парубоцьке життя і не приховував цього. Репутація донжуана лестила – я жив сьогоднішнім днем і не обтяжував себе ніякими моральними й етичними принципами, бо вважав, що на цій висоті, де знаходився, мораль непотрібна й навіть шкідлива річ. 

Тепер стало зрозумілим інше: важлива не висота, а відстань, зокрема часова, яка містить у собі життєвий досвід, котрий дозволяє правильно оцінювати ситуацію. Висота лише паморочить голову, а в стані запаморочення неможливо робити правильні висновки. Тепер, віддалившись від себе минулого на значну відстань, бачу, що моє тодішнє життя було існуванням примітивного хробака, який самовпевнено вважав себе зразком класичної літератури! Я був розумним дурнем, однак зараз переварювати такі парадокси стало легко й навіть приємно. 

Блискуча репутація антикризового гуру засліпила мене й перетворила в зарозумілого кретина, але життя все розставило по своїх місцях.