Читати книгу - "Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom"

Ліра знала, на що йде, вирушаючи в Пустки. Знала, що тут нишпорять банди відморозків, які втратили всі моральні орієнтири, мутовані звірі, на яких страшно дивитися, і дещо ще… гірше. Серце мимоволі стислося при спогаді про розповіді старців про "Попелястих" – людей, що втратили розум і перетворилися на безумних бродяг, які полюють на чужі спогади. Вони блукають Пустками, вишукуючи відгомони минулого, немов падальники, що шукають рештки колишнього життя. Пусті оболонки, позбавлені людяності, переслідувані лише тінню себе колишніх. Але іншого виходу не було. Вона чіплялася за легенду про Вежу Зірок, за туманну надію знайти місце, де попіл не владний над небом. Адже в ній говорили, що Вежа Зірок — це щось на кшталт купола, що оточує світ. Своєрідна електростанція, яка підживлюється спогадами та почуттями людей, не даючи злу й відчаю просочитися в місто. Брехня все це, звичайно, казки та мрії наївних поселенців, але вона не дасть цій надії згаснути, адже якщо вона це зробить, то перетвориться на попіл так само, як і навколишній її світ. Зрадить пам'ять тих, хто вірив у неї, незважаючи ні на що. 

Вона заплющила очі, намагаючись пригадати те почуття захоплення та спокою, яке відчувала в дитинстві, дивлячись на зоряне небо. Образи виходили розмитими, ніби вицвілі фотографії. Вона вдивлялася вглиб свого розуму, намагаючись утримати згасаючі іскри спогадів, чіпляючись за кожну деталь, як потопаючий за соломинку. Ліра боялася, що забуде, як виглядають зірки, назавжди. Ця думка краяла її душу, мов іржавий гак, що безжально впивається в плоть. Вона не може цього допустити. Зірки — це її компас, її дороговказ у цьому хаосі, символ надії, який вона не має права втратити. 

Вітер посилився, піднімаючи в повітря цілі вихори попелу. Він свистів у вухах, немов примарний хор, що оплакує минулий світ. Ліра натягнула на обличчя брудний край хустки, захищаючи рот і ніс від їдкого пилу. Дихати стало важко, кожен рух віддавався болем у легенях. Кашель душив, очі сльозилися, але вона вперто йшла вперед, звіряючись із ледь помітними орієнтирами: зламаним кістяком воза, наполовину засипаним попелом, та похиленою вказівною табличкою, що стирчала із землі, на якій колись була назва міста. Едем, – розібрала вона стерті літери. Іронія долі. Місто, назване на честь раю, перетворилося на безживну пустелю, оселю смерті та відчаю. Тут уже не залишилося ні саду, ні ріки життя. Тільки безкрає море попелу, і напис, який немов глузує з решток людства. 

Вона повільно наблизилася до табору, намагаючись не видавати ані звуку. Кожен шурхіт попелу під ногами здавався оглушливим, і серце шалено калатало в грудях, готове вистрибнути. Вітер посилився, розносячи нудотні запахи гнилі та вогкості, змішані з ледь вловимим металевим відтінком. Ліра прикрила ніс хусткою, намагаючись не вдихнути цей сморід, оглядаючи територію. Вогнище було давно згаслим, вугілля розсипалося на сірий пил, навколо валялися обривки одягу, забруднені бурими плямами, зламані інструменти, вимазані чимось липким, та порожні консервні банки, що проржавіли наскрізь. Все говорило про те, що тут якийсь час жили люди. І дуже ймовірно вони покинули це місце не з власної волі. Куди поспішали, що кинули все напризволяще? Де ж вони зараз? Ліра нахилилася, піднявши з землі вицвілу фотографію, що валялася в попелі. Вона була розірвана навпіл, немов хтось навмисне роздер її в гніві. На ній була зображена сім’я – чоловік, жінка та двоє дітей. Вони посміхалися, обіймалися, випромінюючи тепло і щастя. Але тепер їхні обличчя були наполовину стерті, ніби хтось намагався викреслити їх із пам'яті. Ліра відчула, як до горла підкочується клубок, а по спині пробігає крижаний озноб. Що трапилося з цими людьми? Куди вони зникли? Чому фотографія розірвана? Невже і її обличчя колись буде стерте з чужої фотографії? Ні, це все параноя. Їй не можна так думати. Де вони зараз? Чи живі вони? Чи їхні обличчя теж вкриті шаром попелу, їхні тіла лежать десь під купою руїн, забуті й нікому не потрібні? Що трапилося з їхніми мріями та надіями? Можливо, і вона стане чиїмось швидкоплинним спогадом, привидом минулого, що блукає цими пустками. Брр... треба відкинути від себе ці думки... Інакше вона просто збожеволіє. 

Ліра наважилася. Обережно ступаючи по захаращеній території, вона почала вивчати кожну деталь, немов слідчий на місці злочину. Її погляд ковзав по обривках тканини, понівечених інструментах та проржавілих банках, намагаючись знайти хоч щось, що могло б пролити світло на долю мешканців табору. Щось не давало їй спокою. Занадто багато питань без відповідей. Занадто багато недомовленості. Але була й якась надія. Можливо, ці люди просто знайшли краще місце і почали нове життя? Їй хотілося в це вірити. Вона перевернула одну з бочок, і з неї висипалася жменя дрібних кісток, перемішаних із попелом. Швидше за все, це були просто кістки тварин – рештки старої трапези, звичайна річ у Пустках. Все рано чи пізно стає чиєюсь вечерею, або кормом. Ліра зітхнула з полегшенням, відігнавши похмурі думки. 

Підійшовши до одного з наметів, який ще тримався на рваних мотузках, Ліра зазирнула всередину. Там було темно й вогко, пахло цвіллю та старими речами. На землі валялися розкидані пожитки, зламані меблі та якісь пожовклі аркуші паперу. Намет немов зберігав у собі відгомони колишнього життя, спогади про тих, хто колись тут жив. Що вони любили, про що мріяли, чого боялися? Ліра відчула укол співчуття. Ці люди були такими ж, як і вона, просто хотіли вижити. Ліра намацала в кишені свій старенький ліхтарик і освітила ним нутрощі намету. Серце її забилося трохи швидше, коли вона побачила на стіні якісь малюнки. Придивившись, вона зрозуміла, що це дитячі малюнки, виконані невмілою рукою. На одному був зображений будиночок із трубою, з якої йде дим, на іншому – смішна тваринка, схожа на кішку, а на третьому... на третьому були зірки. Безліч маленьких зірочок, що яскраво сяють на темному тлі. Зірки... Ліра завмерла, зачарована цим видовищем. Зірки — це надія, це світло, це те, до чого вона так прагне. Можливо, ці малюнки залишив хлопчик, який мріяв побачити справжнє зоряне небо? Можливо, він все ще живий, і десь у Пустках зберігає в своєму серці віру в краще? У кутку намету Ліра помітила невелику дерев’яну скриньку. Вона була майстерно прикрашена різьбленням і виглядала дуже старою. Що всередині? Щось цінне чи просто дрібничка?