Читати книгу - "Категорія Зет"

— Дені!

У цілковитому розпачі я нахилився перед ним.

— Що трапилося?

— Келих розбився… — він беззвучно плакав. — Цей проклятущій келих розбився. Я так і думав, коли падав, що поріжусь…

— Але це неможливо… На кораблі немає посуду, що розбивається!

Він лише схлипнув, і я отямився. Промив йому руку, огледів порізи — вони виявилися неглибокими, перебинтував. Даніель якось увесь обм’як, в нього розболілася голова. Я допоміг йому дійти до каюти, потім повернувся до їдальні. На підлозі дійсно лежали залишки келиха. Що за дурниця? Я взяв один з відламків, підсунув під ніжку стола, надавив… З таким же успіхом я міг ламати кусок гуми. Цей сорт скла лише гнеться від удару.

Я постояв, дивлячись, як заметушився кіберприбиральник. Потім відкрив холодильник. Треба нагодувати Дені, та й мені хотілося їсти.

Увечері Даніель став таким, як завжди. Хоча ні. Він став таким, як в перший день на «Антаресі». Боязко мені посміхнувся і попросив зіграти з ним у шахи. Чомусь мені не захотілося відмовляти. Мабуть, стало його шкода.

Грав він погано. Здається, основними його партнерами були кіберпрограми, а це завжди накладає відбиток на манеру гри. Я легко виграв першу партію, а другу, зневажаючи себе за слинявість, відверто здав. Але Даніель цього не зрозумів. Збираючи фігури, він просто-таки світився від радощів. Дивлячись на нього, і я почав посміхатись. І чого в ньому знайшли люди зі Служби? Звичайній хлопець, нічого примітного… Даремно я так жорстко за нього взявся…

Даніель убрав шахи й нерішуче подивився на мене. Йому явно кортіло щось запитати.

— Про що замислився, Дені? — не витримав я.

— Цей поштовх… Від чого він трапився?

Я знизав плечима.

— Тут повно метеоритів. Корабель здійснив маневр, ось і все.

— А це небезпечно?

— Ну, якщо дасть йому по реактору… В кращому випадку залишимось без тяги, в гіршому…

— І це може статися?

— В будь-який момент, — зітхнувши, сказав я. Зрозуміло, здорово перебільшуючи. Захисні поля здатні відхилити більшу частину метеоритів. Але Даніель сприйняв мої слова всерйоз. Він про щось задумався. Я не утримався і запитав:

— Даніель, чому тебе відправили на Землю?

Він скорчив смішну гримасу.

— Я не знаю.

Мабуть, то була правда. Я не встиг подумати. Кліпнувши, згасло освітлення, і водночас корабель зазнав удару, порівняно з яким денний поштовх був цілковито невразливий. Мене підкинуло, і щось величезне і пласке гупнуло мені по спині. Я ще встиг збагнути, що це стеля, і втратив свідомість.

Лампи світили тьмаво — явно від аварійного генератора. Але навіть у такому світлі обличчя Даніеля було біле, як сніг. Не уявляю, як він зумів підтягти мене до кондиціонера — хоча гравітація й упала наполовину, його хитало на кожному кроці. Як би там не було, струмінь холодного повітря привів мене до тями. Я спробував підморгнути Даніелю і досить легко підвівся.

— Повітря є, гравітація, світло також… Отже, нічого страшного. Не реви!

Він дійсно розплакався.

— Я боявся, що ви померли…

— Не зовсім.

Я штовхнув двері. У коридорі також горіло аварійне світло. Що ж, відеофон і термінал я знищив, як того вимагає інструкція «зет». Але залишився ще робот…

Він, як і раніше, заслонював собою закритий люк. Абсолютно неушкоджений, як і належить такій машині.

— Стояти!

Без інтонацій, без емоцій. Я розумів, що підкорюватись мені він не буде. Бойовий робот виконує свою програму, його не переконаєш. Але ж…

— Зв’язок з рубкою! Забезпеч зв’язок!

Здавалося, що наїжена маніпуляторами чорна куля задумалася.

— Неможливо. Зв’язку немає.

— Чому?

— Через відсутність рубки.

— Вона зруйнована?

— Ні, рубка катапультована.

Таким же тоном робот міг повідомити про температуру повітря. Немає в роботів емоцій. Але я-то не робот… Моя рука повільно лягла на рукоять лайтинга. Досить оригінальній спосіб самогубства — підняти зброю на бойового робота. Але тут я побачив Дені. За секунду я пригадав і свої обов’язки. Але зупинили мене його очі…

Поки ми йшли до оранжереї, я на щось сподівався. Цілковито за звичкою. Мені занадто добре відомо, в яких випадках катапультують рубку.

Скляний купол був залитий тьмяним багровим світлом, що пробивався звідкись ззовні. Внутрішнє освітлення оранжереї не працювало, і здавалося, що ми стоїмо у звичайнісінькому лісі і дивимось на сідаюче сонце. Тільки то було не сонце…

Двигуновий блок «Антареса», ребристий двадцятиметровий циліндр з розчепіреними стабілізаторами, від розжарення вже почервонів.

Я повернувся до Даніеля і сів поруч. В куполі було прохолодно, дзюрчав дистильованою водичкою струмок. Тремтячі на листі дерев червоні відсвіти здавалися зовсім не страшними. Я не відчував навіть образи на капітана і навігатора. Якщо вони покинули корабель, значить, шансів заглушити реактор уже не було. Така доля…

— Що це за світло? — раптом запитав Даніель.

— Реактор, — не подумавши, відповів я.

Дені підняв голову, його обличчя напружилося.

— Ми вибухнемо?

Я взяв його за руку, упевнено заявив:

— Звичайно ж ні. Ми не вибухнемо. Просто переліт затягується.

Не люблю брехати. Але зараз мені доведеться побути брехуном лише дві-три хвилини. Дені, здається, повірив, розслабився. Його тонкі пальці довірливо завмерли у моїх долонях. Я заплющив очі… Лусне, ніби паперовий, титановий кожух, і стиснута полем плазма вирветься назовні. Зараз… Мною раптом опанувала безглузда жадоба життя. Де завгодно, як завгодно, але жити! Я відчув, що люблю цей світ, Землю, зірку Антарес, де народився, корабель «Антарес», на якому літав, дівчину з дванадцятої бази, що обіцяла подумати до мого повернення, офіцерів Служби, лотанських солдатів, Даніеля Лінка, категорію «зет»…

— Не хочу! Не треба!

Дені шарахнувся від мого крику і розтягся на клумбі з квітами. Я відкрив очі, закрив, відкрив знову. В куполі було темно. Реактор заглухнув.

Корабель, точніше, його залишки, летів далі. Куди? Зорі повільно пропливали в овали ілюмінатора, зміняли одне одне сузір’я — «Антарес» безладно обертався.

Втратив орієнтацію не лише корабель. Втратив її і я. Я робив те, зо заборонено інструкцією «зет». Я думав.

Чим міг загрожувати Землі Даніель Лінк? Забороненою інформацією, яку випадково узнав? Ні. У таких випадках все кінчається на місці. Він міг шпигувати на користь Лотана… Маячня. В таких випадках також не церемоняться.

Я думав про Даніеля, нібито це було найважливішим у нашій ситуації. Ось вже дев’ять днів, як «Антарес», позбавлений тяги та керування, дрейфував у космосі. І кожний день зменшував наші шанси.

Світло у каюті було вимкнуте. Лише над ліжком Даніеля горіла лампа — він, як завжди, читав якусь книгу. Скориставшись тим,