Читати книгу - "Категорія Зет"

Дванадцять років. Жив на одній з далеких аграрних планет. Слабкого здоров’я — після катастрофи кілька днів провалявся у постелі. Що в ньому могло привернути увагу Служби? Щось абсолютно фантастичне. Наприклад, здібність пророкувати майбутнє… З хвилину я обдумував цю ідею. Чомусь згадалася фраза Даніеля: «Я так і думав, що поріжусь». Але, з іншого боку, він давно мав виявити свої здібності. А Даніель нічим себе не видає, наче й не знає про них… Я раптом відчув якусь ще неясну зачіпку. В яких випадках людина може не помічати своїх власних здібностей?

Тоді, коли прояви цих здібностей для людини буденні, реальні. Так, як, наприклад, для Даніеля, підігрітого моїми балачками, було реальним попадання метеорита у реактор.

Я відчув, як на обличчі в мене виступає холодний піт. Даніель Лінк, категорія «зет»… Ось в чому твоя провина і твоя небезпека. Весь наш світ, надійний і незмінний світ, безсильний перед тобою. Тобі досить лише повірити, і скло, нездатне розбитись, розіб’ється, захисне поле не зможе відхилити метеорит, а неконтрольований реактор заглухне… А де межа твоєї віри? Гаснучі зорі? Планети, що розсипаються на пил?

Я потягнувся до паска. Але так і не взяв лайтинг. Безглуздо, адже зараз мені нічого не загрожує. Та й і зброя ворога сильніша. Даніель володів тим, проти чого пістолет був безсилий. Він володів дивом. Але лише диво могло нас врятувати…

— Дені!

Він здригнувся — так ласкаво окликнув я його.

— Завтра вранці до нас прилетить рятувальній корабель.

— Правда?

— Звичайно. Робот налагодив з ним зв’язок.

— Здорово! — Даніель і справді зрадів.

— Завтра о дванадцятій.

Я сказав це найнедбалішим тоном. Даніель кивнув. Потер лоба і раптом відклав книгу. Десь хвилину сидів, дивлячись перед собою, потім розтягся на ліжку.

— Дені… ти чого?

— Я так… зараз мине. В мене бувало і раніше.

Його обличчя зблідло. Знайома картина. Здається, дива даються йому не дарма, і погасити зірку він може хіба ціною власного життя…

Рятувальники прийшли рівно о дванадцятій. Стоячи у перехідному тамбурі, я бачив, як проступає на стіні вогняно-червоне коло — автомати вирізували отвір для виходу. Я подивився на Даніеля. Він посміхався. Я відвів погляд. Мені не хотілося думати про те, що чекає на нього на Землі. Про дослідницькі лабораторії Служби ходили страшні легенди. Але, кінець кінцем, я просто виконую обов’язок. Плямкнувши, від стіни відвалився круглий кусок. І майже миттєво в отвір увійшли двоє у чорних скафандрах.

— Лейтенант Харвей? Даніель Лінк? Слідом за нами.

У довгій трубі перехідника була невелика гравітація. М’які гофровані стіни розгойдувались від кроків, але йти було зручно. Один з офіцерів зупинився, кивнув мені:

— Сюди.

Збоку відкрився люк. Другий офіцер Служби пройшов далі, тримаючи Даніеля за руку. Даніель обернувся.

— До побачення!

У грудях стиснуло. Я кивнув.

— Ти мені дуже сподобався, лейтенанте! Ти добрий!

Я ступив у люк, який замкнувся за мною. І завмер. Кольорові плями попливли в очах, запаморочилося у голові. Наче я падав з висоти, не відчуваючи свого тіла. Через секунду це минуло.

— Скажіть, лейтенанте, ви зрозуміли, які… е-е… особливості в Даніеля?

Офіцер пильно дивився на мене. В його очах плавало відбиття чорного мундира Служби. Звідки воно? А, це мій мундир. Адже я одягнув форму Служби, погодившись стати тюремником.

— Якщо б я не зрозумів, ви ніколи не стали б шукати нас у цьому районі.

— Так, рішення було несподіваним. Ми вважали, що корабель загинув.

Він розглядав мене з інтересом. Майже професійним…

— Мені б дуже хотілося б знати, — розтягуючи губи у посмішці, мовив я, — що буде з Даніелем?

— Його спробують переконати, що Лотанська федерація загинула, — несподівано охоче відповів він.

— Але Дені не зможе цього зробити! Він слабне після кожного дива!

Офіцер дивився на мене з цікавістю.

— Навіть так? Дені? — Він засмучено похитав головою й відкарбував: — Дені зможе. Його якраз вистачить на зоряну систему.

Так говорять про щось неживе. Про запас пального й набоїв в обоймі. А офіцер заговорив знову:

— Недарма хлопчик так зворушливо з вами прощався…

— Недарма, — увірвав я його. — А ви ніколи не задумувались, що всі ми розуміємо доброту по-різному?

Рука офіцера метнулася до стегна. Запізно. Заряд лайтинга відкинув його у кут.

Я стрибнув назад. Люк не піддавався. Приставивши дуло до пластини електронного замка, я вистрелив ще раз, наліг плечем. Рятувальній корабель невеликий, і людей Служби тут небагато. Дені не могли увести далеко, я здожену їх і…

Його нікуди не увели. Він лежав просто за люком, на м’якій коридорній підлозі, і побачивши його обличчя, я все зрозумів. Розгублений офіцер метушився довкола, навіть не звернувши на мене уваги. А я стояв, опустивши зброю, і в мозку билося: «Якраз вистачить на зоряну систему» і «Ти добрий!»

Ніколи не думав, що ці речі сумірні.