Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича у пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається надто вологою для рукостискання. І ще ця звичка весь час озиратися по боках».

Я сидів до півночі, тоді склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на книжкову полицю.

Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, який знав Київ останніх тридцятьох років майже поіменно.

— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...

— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича»?

Скульптор замислився.

Його двоповерхова майстерня була заповнена громадищами ще не обробленого каміння, макетами, невеликими скульптурами і величезною кількістю світлин, приклеєних до стін нібито замість шпалер. До цих світлин він і підійшов, підвівшись із-за низенького обідньо-журнального столика.

— Тут багато хто з тієї пивної, але я не пам’ятаю... Львович... Львович... Навряд чи це хтось із завсідників компанії. Туди приходило чимало «разових», і навіть якщо вони вчащали, все одно «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую пригадати, але не сьогодні. Мені дуже потрібна дощова погода чи гроза — чудовий час для пригадування...

— Я потелефоную і нагадаю за першої ж грози, — пообіцяв я на прощання.

Ремонт нової квартири просувався повільно і, можна сказати, недоладно. Знайомі, які обіцяли мені допомогти із фарбуванням стін, несподівано зникли, і я опинився наодинці зі стінами та величезною кількістю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому й займався різними дрібничками, обдиранням старої фарби з труб у ванній та іншою марудною роботою.

Зненацька пролунав дзвінок від скульптора.

— Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звісно, він. Мені подзвонив якийсь старий знайомий, просив допомогти з похороном — нема кому труну нести. Якщо хочеш, поїхали разом!

Пропозиція була і несподіваною, і дивною.

— Але ж я його не знав... — вихопилося в мене.

— Але ж ти його шукав! Я теж, здається, його не знав, — відповів скульптор. — Ба більше, я не міг пригадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі по тій пивній...

Їхати на побачення з покійником, до якого в мене залишалися непоставлені питання, видавалося справою щонайменше безглуздою. Але я погодився.

Ховали його на Берківцях. Точніше, не ховали, а «підховували» до родичів, які вже облаштувалися там навіки. Жовте висохле обличчя ні про що мені не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:

— Щось я його не впізнаю.

Проте Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Тоді вони в моїй присутності згадали декілька імен.

Я набрався сміливості й запитав у немолодого Аліка про людину, що цікавилася творчістю Тараса Шевченка і проблемами патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.

Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

— Потім, — зрештою промовив він. — Ти ж ідеш на поминки?

Я кивнув.

Поминки, як незабаром з'ясувалося, влаштував скульптор у себе вдома. Семеро осіб сиділи довкола обідньо-журнального столика. Скульптор на електроплиті, що примостилася в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не дочекавшись закуски, пили горілку. Пили мовчки, без тостів, навіть без зітхань.

Трошки ожили, коли перша порція смаженини з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула жвавішого забарвлення, і хтось першим заговорив про покійника, незабаром перейшов на живих і закінчив свою напівнедоладну промову думкою про те, що раніше було краще.

— Так, — погодився хтось.

Поминки минули, як і годиться. Усі розійшлися п’яні. Про померлого поганого слово не сказали. Про нього взагалі, одного разу пригадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятися, один із гостей упізнав себе молодого на одній зі старих фотографій.

— О! — вигукнув він і спантеличено випнув губи, наче ображений на себе тридцятилітньої давності.

Я підійшов і поставив йому те самісіньке питання — про людину, що цікавилася творчістю Шевченка і проблемами патріотизму.

— Аякже, — сказав він, — тоді багато хто цікавився такими речами.

— А рукописи про це хтось писав?

— Писали. Звісно, писали, куди ж без цього. Самвидав! А толку? Ось хто не боровся, той і не програв.

Він іще чесав щось і чесав, доки раптом не сказав:

— А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю — Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Усі в нього просили почитати, а він рукопис дістане, перед носом перегорне й знову до портфеля заховає. А сам сидів удома й вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну, так, щоб не в стовпчик, а суцільним рядком...

— А де він зараз? — запитав я. На думку спало, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».

— Клим? А біс його зна. Бачив якось я його у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.

Кожна громада закрита по-своєму. Бджолярі збираються і розмовляють про речі, тільки їм одним зрозумілі. І, певно, ще довго вирішуватимуть — прийняти когось до лав свого товариства чи ні. Шахісти — теж не виняток. Ті, які грають біля університету, один одного знають, а з рештою на чемне «ви» розмовляють. І грають із чужинцями тільки на гроші.

Я кілька разів обійшов кола шахістів і шашкістів, що обліпили лавочки скверу. Ніхто на мене не звернув жодної уваги. Кожне коло непорушно стежило за дошкою, що стояла в центрі. На гравців не дивилися, їхня присутність була немовби якоюсь прикрою необхідністю. І не зрозуміло — хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Об’єктом вивчення у таємничій мовчанці була сама ситуація на дошці, й саме вона була головною дійовою особою.

Климу сьогодні мало би бути шістдесят із гаком,