Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Дивовижний стан непоясненного трансу раптом оволодів мною, і я, певно, насправді став на якийсь час деталлю цього шахово-шашкового живого організму.

У такому стані я разом із рештою фігур, опанованих шаховим трансом, проіснував десь годину, доки гра не скінчилась, і раптом видихнув своє заціпеніння і, розпроставши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння поріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати партію, яка щойно закінчилась, але інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку двоє старих ледь не побилися, коли затіяли суперечку про нібито помилковий хід слона. Моя неучасть у суперечці зіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене і по пам’яті повторили всі основні ходи партії.

— А хто грав? — запитав я наприкінці з відчуттям, що вже маю право на запитання.

— Філя з Мишком... — відповів один із них, трошки вищий і зсутулений. — Вони з нових, недавно тут.

Я запитав, чи грає ще тут Клим.

— Ну, Клим! — другий старигань зробив одеський жест — підняв руками невидимий кавун. — Клим грає, та коли він грає, такі дурниці, — і він кивнув у бік лавки, що спорожніла, — не трапляються.

За п’ять хвилин я вже знав, що Клим мешкає в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить інколи по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку й припинив розводити акваріумних рибок, а тому не відомо, на що він тепер живе.

Коли я йшов, то почувався, що вже став членом цього клубу Лишалося тільки навчитися нормально грати в шахи чи в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було школа, та й загалом я не любив повільні ігри.

2

У п’ятницю зранку я знову гортав «Кобзаря», насолоджуючись коментарями, залишеними олівцем.

«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, бо кожна земля була підґрунтям людства і не могла розподілятися між націями відповідно до якості цих націй».

Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет роздумів, наче людина, яка це писала, тільки відштовхувалася від почуттів та рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Але чому невідомця це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше нотатки були б українською. Російський шовінізм теж не прочитувався, бо крім власних думок, тут відчувалася ще й повага, співчуття, а може, навіть і любов до Шевченка. В певний момент мені подумалося, що його роздуми могли бути близькими до думок Леніна — особливо про повну відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут я уявив собі, що сказав би Ленін з приводу того, що кохана жінка — то і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився би Великий Гаркавець із цим твердженням, якою би вродливою не була Крупська в юності.

Але час минав, і я відклав книжку, хоч і не міг позбутися думок про неї, і почав збиратися до університетського скверика на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція мені підказувала, що Клим сьогодні там буде. І не лише інтуїція — за вікном світило сонце, співали птахи. Було би нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо дім — це кімната в комуналці на шумній від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох стариганів, які мене вже знали. Вони мені й указали пальцем на одну з лавок, де тривав безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців Клим, було нескладно, бо іншому на вигляд було не більше сорока років.

Зачекавши, поки партія, за якою стежили не менше двадцятьох членів «клубу», скінчиться, я підійшов до Клима. Нелегка перемога, вочевидь, принесла йому відчуття ситості, й хоча вболівальники одразу по закінченні партії розсмокталися до інших гральних лавок, навіть не привітавши його, сам переможець торжествував — його впалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю і запалом.

— Добряче ви його! — сказав я Климу замість привітання.

— Так, непогано, — погодився він. — Але Вітьок теж здібний!.. А я його взяв на змор!..

Заглиблюватися далі в шахові розмови я побоявся, щоб не осоромитися, тому одразу перейшов до діла.

— Ви Львовича пам’ятаєте? — запитав я у Клима, на обличчі якого досі була щаслива посмішка.

Посмішка завмерла.

— Звісно, пам’ятаю... — сказав він, примружено дивлячись на мене. — А ви що, його родич?

— Ні.

— А чимось схожі...

Розмова йшла під укіс, і я мусив або її закінчити, або ж узяти під контроль.

— Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис... — сказав я.

— Невже? — здивувався старий Клим. — Це ж який?

— Ну, не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка... До речі, напрочуд цікаві.

Старий торкнувся свого кепсько поголеного підборіддя та знову пильно поглянув на мене.

— Коментарі?... — повторив він уголос. — Це не моє... Я писав інші коментарі... А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

— Так, коментарі ж на його полях...

— А яка книжка? Звичайна? Яке видання? — обережно запитав старий.

— Та не зовсім звичайна... Ніби як матрьошка. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову посміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

— Ти диви-но, випливла! — тихенько промовив він. Тоді знову підвів голову, позирнув на мене вже не так пильно, а якось спокійно і розслаблено.

— Якщо у вас знайдуться гроші на пляшку «сухарика», запрошую вас у гості!

Гроші в мене знайшлися, тож після недовгого прямування за маршрутом: скверик — гастроном — вул. Шота Руставелі, ми опинилися в просторій кімнаті з високою стелею, яку робили важчою ліпнина і зиґзаґи тріщин. У кімнаті стояли дві шафи — книжкова та для одягу, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, більш годящий для кухоньки якоїсь мікрометражної квартири, видавався у цій кімнаті потворним карликом.

Старий вручив мені ножа.

— Відкоркуйте «сухарик»! — сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

— А ви, як порядна людина, мене