Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

почула, що по сусідству з’явилася незнайомка, напевне, була як на голках, поки не побачила її і не витягла з неї все, що могла. Її звати місіс Грем, і вона в жалобі – не в одязі вдови, а в легшому траурі – і, кажуть, вона досить молода – не більше двадцяти п’яти чи шести років, – але така стримана! Вони перепробували все, щоб довідатись, хто вона й звідки походить, але ні місіс Вілсон із її завзятими та настирливими ударами, ні міс Вілсон із її вмілим маневруванням не спромоглися отримати жодної задовільної відповіді, чи хоча б недбалої ремарки або випадкового висловлювання, що погамували б їхню цікавість чи кинули бодай найменший промінець світла на її історію, обставини чи зв’язки. Ба більше, вона була не дуже чемна з ними, і їй, очевидно, приємніше було сказати «до побачення», ніж «як справи». Але Еліза Мілворд каже, що батько має намір відвідати її найближчим часом і запропонувати кілька пасторських порад, яких вона вочевидь потребує, бо з’явилася тут на початку минулого тижня, а не відвідала у неділю церкви; і вона – тобто Еліза – проситиме дозволу супроводжувати його і впевнена, що їй вдасться виманити у неї що-небудь лестощами – ти знаєш, Гілберте, вона може зробити що завгодно. І нам би не завадило якось відвідати її, мамо; це було б доречно, ти ж знаєш.

– Звичайно, моя люба. Бідолашна! Якою самотньою вона має почуватися!

– І благаю, не відкладайте цього; і не забудьте принести л* мені інформацію про те, як багато цукру вона кладе в чай, і які капелюшки та фартухи вона носить, і все таке; бо я не знаю, як житиму, поки не дізнаюсь про це! – дуже серйозно сказав Фергус.

Та якщо він сподівався, що його промову сприйматимуть як витончений дотеп, то його надії були марними, бо ніхто не засміявся. Однак Фергусові було до того байдуже – він саме збирався ковтнути чаю, аж його охопив такий регіт, що він був змушений підхопитись з-за столу і, пирхаючи, вибігти з кімнати; а за хвилину вже було чути, як він регочеться у саду, мов навіжений.

А я був голоден і знай наминав шинку з тостами, поки мати з сестрою обговорювали очевидні та неочевидні обставини, а також імовірну чи неймовірну історію загадкової леді; щоправда, мушу зізнатися, після братової пригоди я раз чи двічі брався до кухля з чаєм, та не зважувався сьорбнути з нього, щоб не зашкодити своїй гідності таким самим вибухом.

Наступного дня моя мати та Роза поспішили з візитом до прекрасної відлюдниці, та дізналися не набагато більше, ніж знали до того; хоч моя мати заявила, що не шкодує за змарнованим часом, бо навіть якщо й не набралася від тієї пані чогось доброго, то принаймні передала дещицю, а це було ще краще: дала кілька корисних порад, котрі, як вона сподівалася, не пропадуть; місіс Грем говорила небагато і здавалася трохи самовпевненою, та не виглядала нездатною до роздумів, – щоправда, моя мати не знала, де та пробула все своє життя, бідолашна, бо вона виявила жалюгідне невігластво стосовно деяких речей і їй навіть забракло розуму соромитись цього.

– Стосовно яких речей, мамо? – запитав я.

– Стосовно хатнього господарства, і всіх тонкощів кулінарії, і таких речей, з якими має бути знайома кожна леді, незалежно від того, чи потрібно буде їй застосовувати свої знання на практиці, чи ні. Однак я дала їй певну кількість корисної інформації і кілька рецептів, цінність яких вона, вочевидь, не змогла усвідомити, бо попросила не клопотатися, оскільки вона живе так просто й спокійно, що їй ніколи не доведеться ними скористатися. «Це не має значення, дорогенька, – сказала я, – це те, що повинна знати кожна порядна жінка, – і хоч ви зараз самотня, та не завжди такою будете; ви були заміжньою і, можливо, – я б сказала майже неодмінно – будете знову». «Тут ви помиляєтесь, мем, – сказала вона майже зверхньо, – я певна, що ніколи не одружуся». – Але я сказала їй, що я знаю краще.

– Певне, це якась романтична молода вдова, – сказав я. – Приїхала сюди, щоб скінчити свої дні на самоті і таємно оплакувати коханого небіжчика, – але це не буде тривати довго.

– Ні, я не думаю, – відзначила Роза, – бо вона взагалі-то й не виглядала дуже невтішною; і вона занадто гарна – точніше, вродлива – ти маєш побачити її, Гілберте; ти назвеш її досконалою красунею, хоча навряд чи виявиш схожість між нею та Елізою Мілворд.

– Я можу собі уявити багато облич, що гарніші від Елізиного, хоча й не чарівніших за її лице. Я припускаю, що вона не дуже претендує на досконалість; але якби вона була більш досконалою, то була б менш цікавою.

– То ти віддаєш перевагу її недолікам, а не досконалості інших людей?

– Саме так – вибач мені, мамо, на слові.

– О мій дорогий Гілберте, які дурниці ти говориш! Я знаю, що ти не маєш цього на увазі; про це не може бути й мови, – сказала моя матір, підводячись і поспішно виходячи з кімнати, щоб уникнути заперечення, яке вже було готове зірватись у мене з язика.

Після того Роза зробила мені ласку, повідомивши додаткову інформацію про місіс Грем. Її зовнішній вигляд, манери, сукні і навіть меблі її помешкання, – все це змалювала вона з більшою ясністю і точністю, ніж воно мені потрібне було; оскільки я був не дуже уважним слухачем, то не зміг би повторити цього опису, якби й захотів.

Наступного дня була субота; а в неділю всім було цікаво, чи скористається прегарна незнайомка умовляннями вікарія й чи прийде до церкви. Зізнаюсь, я й сам із деякою цікавістю поглядав на стару сімейну церковну лаву, що належала Вілдфел-Холу, де бляклі темно-червоні подушки і внутрішня оббивка не прасувалися і не мінялися вже багато років, а похмурі щити герба з їхньою траурною облямівкою з поруділої чорної тканини суворо і насуплено темніли на стіні.

І от я побачив високу зграбну постать у темному вбранні. Її обличчя було повернуте до мене, і таке воно було, що як глянеш на нього раз, то хочеться глянути знову. Її коси були як вороняче крило і зібране в довгі лискучі пасма, стиль зачіски досить незвичайний для тієї пори, та витончений і елегантний; колір її обличчя був ясний і блідий; її очей я бачити не міг, бо вони дивились у молитовник і були приховані опущеними повіками і довгими чорними віями, але брови над ними були