Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Мій батько курив сигарети «Кемел» і знав багато фокусів та ігор з пачкою, які й показував нам. Скільки пірамід зображено там? Порахуйте. Ми рахували, а він показував нам більше.

Також він показував фокуси з горбами верблюдів і з написами на пачці. «Кемел» були чарівними сигаретами.

Це була звичайна неділя. Кошик був порожній. Ми їхали вздовж апельсинових садів, все далі й далі від дому.

«Татусю,» запитала мама, «а в нас не закінчиться бензин?»

«Ні, в нас ще багато того клятого бензину.»

«А куди ми їдемо?»

«Я хочу зібрати трохи клятих апельсинів!»

Поки ми їхали, мама сиділа тихо. Батько з’їхав з дороги, зупинився біля сітчастої огорожі й ми прислухались. Потім  батько відчинив двері й вийшов.

«Візьміть кошик.»

Ми перелізли через огорожу.

«Йдіть за мною,» сказав батько.

Ми опинилися поміж двох рядів апельсинових дерев, що затіняли нас гілками й листям. Батько зупинився і почав зривати апельсини з нижніх гілок найближчого дерева. Він здавався сердитим, поки зривав апельсини, гілки також здавалися сердитими, хитаючись вгору-вниз. Він кидав апельсини до кошика, що тримала мама. Інколи він промахувався і я підбирав апельсини і клав їх у кошик. Батько просувався від дерева до дерева, обриваючи нижні гілки й кидаючи апельсини в кошик.

«Татусю, вистачить,» сказала мама.

«Чорта з два.»

Він продовжував рвати.

Звідкись вийшов високий чоловік. В нього був дробовик.

«Так, друже, що це ти робиш?»

«Збираю апельсини. Тут їх багато.»

«Це мої апельсини. Скажи жінці, щоб висипала їх.»

«Тут же ж і так їх до дідька. Тобі що, шкода кількох сраних апельсині?»

«Мені дорогий кожен апельсин. Скажи жінці, щоб висипала.»

Чоловік наставив дробовик на батька.

«Висип їх,» сказав батько матері.

Апельсини покотилися по землі.

«А зараз,» сказав чоловік, «забирайтеся з мого саду.»

«Тобі ж не потрібно стільки апельсинів.»

«Я краще знаю, що мені потрібно. Забирайтеся звідси.»

«Та ти справжній жлоб!»

«Я тут закон. Марш звідси!»

Мужик знову підняв дробовик. Батько розвернувся й пішов із саду. Ми йшли за ним, а мужик слідував за нами. Потім ми сіли в машину, але вона не завелась. Батько вийшов з неї, щоб завести вручну. Він пробував двічі, але все марно. Він почав пітніти. Чоловік стояв на краю дороги.

«Та заводь вже цю бляшанку!» гаркнув  він.

Батько приготувався спробувати ще раз. «Ми ж уже не на твоїй території! Ми можемо бути тут, скільки захочемо!»

«Дідька лисого! Забирайтеся звідси, і зробіть це якомога швидше!»

Батько знову прокрутив важіль. Мотор чхнув і заглох. Мама сиділа, тримаючи пустий кошик на колінах. Я боявся поглянути на того чоловіка. Батько ще раз прокрутив важіль і мотор нарешті завівся. Він застрибнув у машину і почав смикати важелі на рульовому колесі.

«І не повертайтеся,» сказав мужик, «а то я більше не буду таким люб’язним.»

Батько повів машину геть. Чоловік все ще стояв при дорозі. Батько їхав швидко. Потім він скинув швидкість і розвернув машину. Він повернувся до того місця, де стояв чоловік. Його вже не було там. Ми помчали назад до виїзду з апельсинових садів.

«Одного дня я повернусь і вб’ю того придурка,» сказав батько.

«Татусю, в нас сьогодні буде хороша вечеря. Що б ти хотів?» запитала мама.

«Свинячу відбивну,» відповів він.

Я ніколи не бачив, щоб він так швидко гнав.

3

В мого батька було двоє братів. Молодшого звали Бен, а старшого Джон. Обоє були п’яницями й неробами. Мої батьки часто про них говорили.

«Вони нічого не досягли в житті,» казав батько.

«Просто у вас була неблагополучна родина, Татусю,» казала мама.

«Твій брат також нічого не досяг!»

Брат моєї мами жив у Німеччині. Батько часто казав про нього погано.

У мене був ще один дядько, Джек, він був одружений із сестрою мого батька, Елінорі. Я ніколи не бачив свого дядька Джека чи тітки Елінори, тому що вони не спілкувалися з батьком.

«Бачиш цей шрам у мене на руці?» питав батько. «Це Елінора проколола мені руку олівцем в дитинстві. Цей шрам так і не зійшов.»

Мій батько не любив людей. Він не любив мене. «Дітей має бути видно, але не має бути чутно,» повторював він.

Це було по обіді в неділю, коли бабусі Емілі не було в нас.

«Нам треба навідати Бена,» сказала мама. «Він помирає.»

«Ми позичили Емілі багато грошей. А він пустив їх на карти, жінок і випивку.»

«Я знаю, Татусю.»

«З такими розкладами Емілі приречена померти в бідності.»

«Нам все-одно варто навідати Бена. Кажуть, йому залишилось не більше двох тижнів.»

«Ну добре, добре! Поїхали!»

Тож ми сіли в машину й поїхали. Через деякий час ми спинились і мама вийшла за квітами. Їхати було далеко, в напрямку гір. Ми досягли передгір’я і проїхали коротенькою вітряною дорогою вгору. Дядько Бен лежав там у лікарні, помирав від туберкульозу.

«Мабуть Емілі витрачає купу грошей на утримання його там,» сказав батько.

«Може їй допомагає Леонард.»

«У Леонарда нічого немає. Він все пропив і протринькав.»

«Мені подобається дідусь Леонард,» сказав я.

«Дітей має бути бути видно, але не чутно,» сказав батько. Потім продовжив, «Той Леонард, він був добрим з нами в дитинстві, тільки коли напивався. Він жартував з нами і давав нам гроші. Але наступного дня він тверезів і ставав найнеприємнішим типом у світі.»

Машина бадьоро підіймалася дорогою вгору. Повітря було чисте й прозоре.

«Ось ми й на місці,» сказав батько. Він поставив машину на стоянці лікарні й ми вийшли. Я зайшов разом з батьками до приміщення. Коли ми увійшли, дядько Бен сидів на ліжку й дивився у вікно. Він повернувся і поглянув на нас. Він був дуже гарним чоловіком, худим, чорноволосим і з темними, блискучими очима, що мерехтіли, мов два діаманти.

«Здрастуй, Бене,» сказала мама.

«Привіт, Кеті.» Потім він поглянув на мене. «А це Генрі?»

«Так.»

«Сідайте.»

Мій батько і я сіли.

Мама продовжувала стояти. «Бене, я принесла квіти, але не бачу тут вази.»

«Дуже гарні квіти, дякую, Кеті. Нажаль, тут немає вази.»

«Піду запитаю, чи в них часом нема,» сказала