Читати книгу - "Соняшнi кларнети"

Випливають хмари —

Сум росте, мов колос:

Хмари хмарять хвилі —

Сумно, сам я, світлий сон…

Вірю омофорно —

За рікою дзвони:

Сню волосожарно —

Тінь там тоне, тінь там десь.

Припливеш, приплинеш —

Сум росте мов колос:

З піснею про сонце! —

Сумно, сам я, світлий сон…

1918

Там тополі у полі…

Там тополі у полі на волі

(Хтось на заході жертву приніс)

З буйним вітром, свавольним і диким,

Струнко рвуться кудись в далечінь…

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання — ридання бандур…

Хилить вітер жита понад шляхом

(Ой там хмара похмура з півдня).

І так смутно, так смутно співає —

Тільки перепел б'є десь у дзвін…

Моя пісне, вогниста, шалена

(Креше небо і котить свій гнів),

Ах, розбийся на світлі акорди,

Розридайсь — і затихни, як грім…

1916

Гаптує дівчина…

Гаптує дівчина й ридає —

Чи то ж шиття!

Червоним, чорним вишиває

Мені життя.

Танцюють згуки на дзвіниці,

І плаче дзвін.

Я йду. Мій шлях то із костриці,

То із жоржин.

Тумани линуть вгору, вгору,

А хмари — вниз.

Чому я не люблю простору,

Як я без сліз?

Я ввечері цілую рожу

І кличу сум.

Чому, чому я жить не можу

Та сам, без дум?

1914

Квітчастий луг…

Квітчастий луг і дощик золотий.

А в далині, мов акварелі, —

Примружились гаї, замислились оселі…

                         Ах, серце, пий!

            Повітря — мов прив'ялий трунок.

            Це рання осінь шле цілунок

            Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,

Немов покинута офіра.

І слухає мій сум природа. Люба. Щира,

                         Крізь плач, крізь сміх.

             Вона сама — царівна мила —

             Не раз свій смуток хоронила

            В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —

Мов перед образом Мадонни.

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони,

                         Узори сліз.

            Лише з-над хмар часом прилине

            Прощання з літом журавлине —

            Погасле, як грезет із риз…

Гей, над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

                         Журба, журба…

            Отак роки, отак без краю

            На струнах Вічності перебираю

            Я, одинокая верба.

1915

Ой не крийся, природо…

Ой не крийся, природо, не крийся.

Що ти в тузі за літом, у тузі.

У туманах ти сниш… А чогось так сичі

Розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму

Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.

Певно й серце твоє взолотила печаль,

Що така ти ласкава.

А була ж ти — як буря Із громом!

А була ж ти — як ніч на Купала…

Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —

Тільки зірка упала…

Ой там зірка десь впала, як згадка.

Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі… О ридай же, молись;

Ходить осінь у лузі.

1915

Іще пташки…

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,

Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза

(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —

А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь…

Мов звір, ховається людина.

— Господь іде! — подумав десь полинь.

Заплакав дощ… і вщух.

Мовчить гора. Мовчить долина.

— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва…

Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихори, як жили,

Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.

А трави — й плакати не сміють.

Ідуть потужні сили! Морок. Жах…

…І дзвонять десь в селі.

І вже тремтять, вже спокій сіють

Сріблясті голуби у небесах.

[1914–1916]

Світає…

            Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

                         Вже дніє поволі…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

             Світає…

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.

Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,

Та пень обгорілий, мов піп на могилі,

"Безсмертний, помилуй!" — кричить мовчазливо.

                         Видніє щохвилі…

Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.

             Світає…

Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.

Хмарки золоті поспішають на битву

Безмовні тумани тремтять над полями,

І з ними стаю я на ранню молитву:

                          О зглянься над нами!

За що нас Ти раниш у серце мечами?

[1914–1916]

Енгармонійне

ТУМАН

Над болотом пряде молоком.

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..

Чорний ворон враз кинувсь.

Сизий ворон схопився.

Очі виклював. Бог зна кому

СОНЦЕ

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

Косарі кують до сходу.

Полум'я квіток!

Перса дівчини спросоння:

Син… синок…

ВІТЕР

Птах — ріка — зелена вика —

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

Над житами — йде з медами —

Хилить келихами.

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється!

ДОЩ

А на воді в чиїсь руці

Гадюки пнуться… Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипнув пшона

І заскакали горобці!..

— Тікай! — шепнуло в береги.

— Лягай… — хитнуло смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки.

1918

Ходять по квітах…

Ходять по квітах, по росі.

Очима чесними,

Христовоскресними

Поеми тчуть.

А сонця, сонця в їх красі —

Не чуть.

            Царства.

Під спів крові — без пісень —

Вмер чорнобривий день.

О лицарі безумного лицарства,

З прокляттям вас на перегній!

            — Трояндний!

            — Молодий!

            — Бій!

1917

У собор

І

По один бік верби,

По другий старці.

Гнуться, гнуться, гнуться верби.

Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.

Блиск хмариних крил!

…Сповиває аналої

Синє брязканя кадил.

Тут говорять з Богом.

Тут Йому скажу —

(Хтось заплакав за порогом) —

З херувимами служу!

Жду я, ждуть всі люде —

І нема Його.