Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дев’яноста хвиля міграції 📚 - Українською

Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дев’яноста хвиля міграції" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 16
Перейти на сторінку:
і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результат — усе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше…

У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг…


Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку, — він мав чітке уявлення про майбутнє.

— Дивись, — казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній. — На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять п’ять аркушів паперу скільки коштують?

— Я звідки знаю?

— А я — знаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.

— І що?

— А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!

…Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу, — його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини…


— Лесю, — ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі, — чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?

Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.

— Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вб’ють, і ти будеш винна!

— Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали. — Леся огидно засміялася. — Тебе ж більш нікуди не візьмуть.

— Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, з’явилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!

— Хто?!

— Хто-хто… Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру…

— Я подумаю, — Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.


Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.

— Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба? — бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.

Будапешт, Прага, Берлін — усі ці слова звабливо красувалися на пасажирських вагонах і затьмарювали собою все. З кожним вдалим обміном валюти в тамбурі або купе я наближався до своєї мрії. Ще зовсім трохи, шановні іноземці, і ви допоможете мені вирватися з пазурів війська! Я буду гуляти вулицями ваших міст і стану недосяжним для «махіни», що має назву «українська армія».

— Скільки вам? П’ятдесят доларів? Давайте я вам краще сто поміняю. В Москві буде курс гірший, от згадаєте мої слова. Пані, а вам не треба рублів?


Леся таки вивела мене на маму. Марія Степанівна покликала мене до себе, і я відверто розповів, що й до чого. Вона слухала уважно, не перебиваючи, а потім ошпарила:

— Паспорт можна зробити лише після того, як тобі виповниться вісімнадцять. Зрозуміло?

— Так…

— Тобі 18 виповнюється у березні, а призов у квітні. Слідкуєш за моїми словами?

— Звісно.

— А паспорт я зможу зробити лише через шість тижнів після подачі документів. Я ж не сама його виписую, а в Суми документи відправляю! До того ж з нового року мені від тебе буде необхідна довідка з військкомату, що ти непридатний до служби. Або військовий квиток. От і вся пісня!

Я ледь не втратив свідомість…

Вдома під матрацом у мене лежала величезна за моїми підрахунками сума — двісті доларів. Щоб заробити їх, мені довелося брати певну суму під проценти у вокзальних валютчиків, бігати потягами і щоразу відшкодовувати за право цим займатись та погашати кредит. Врешті я зібрав таким чином стартовий капітал, залишалося лише вирішити питання з паспортом…

Та з відповіддю паспортистки мій корабель надій знову налетів на жорстоку реальність.

— Маріє Степанівно, що ж мені робити? Я не знаю, до кого звертатися. Допоможіть!

Наступна фраза мене просто шокувала:

— Принеси мені своє свідоцтво про народження і паспорт. Негайно. А в понеділок прийдеш офіційно в міліцію і напишеш заяву, що тебе побили якісь

1 2 3 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яноста хвиля міграції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дев’яноста хвиля міграції"