Книги Українською Мовою » 💛 Шкільні підручники » Слово про похід Ігорів 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово про похід Ігорів"

387
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово про похід Ігорів" автора . Жанр книги: 💛 Шкільні підручники / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:
кричали І зграями летіли над Дніпром". Бояри князю мовили на те: "Твій розум, батьку, туга полонила; Два соколи із отчого стола Злетіли, щоб сягнуть Тмуторокані Або шоломом Дону зачерпнути. І вже їм крила шаблі повтинали, А їх самих попутали залізом. Стояла тьма у скорбний третій день: Два сонця змеркли, згасли два багряні Твої стовпи. Пітьмою огорнулись Два юні місяці — Олег та Святослав Й занурились у море. На Каялі Важуча тьма покрила білий світ. І половці, мов хижії гепарди, Розбіглись безборонне по Русі. Уже хула злетіла на хвалу, Насильство напосілося на волю, І Діва ополчилася на Русь. Над морем синім готки молодії, Подзвонюючи золотом, співають Про битву на Каялі та про Буса, Розп'ятого Вінітаром, й леліють Відплату Шарукановій ганьбі. А ми — дружина — в тузі та печалі!" Й тоді великий мудрий Святослав Промовив слово, змішане з сльозами: "Братове милі, дітоньки мої, Відважний Ігорю і Всеволоде-туре, Зарано меч ви гострий підняли На землю Половецьку — і без слави Поганську кров у січі пролили. Серця хоробрі ваші гартувались У мужності й жорстокій боротьбі. Небої любі, що ж ви натворили На срібну сивину мою! Куди поділись влада й многораття Чернігівського брата Ярослава З вельможами й могутами його, З татранами й ольберами швидкими, Що тільки з захалявними ножами Полки ворожі кличем побивають, Видзвонюючи в прадідівську славу? Сказали ви: "Мужаймося самі. Минулу славу візьмемо з собою, Прийдешню теж поділимо на двох!" А чи не міг і я помолодіти? Коли линяє сокіл, то не дасть Свого гнізда й сильнішому в обиду. Біда — князі мені не підмогають; Нінащо обернулася година. Вже на Сулі у Римові кричать Од шабель половецьких. Переяслав Стікає кров'ю Глібового сина На тугу й на печаль мені!.." Промовивши це слово золотеє, Князь важко сиву голову схилив. Великий княже Всеволоде! Мислю Замало з Володимира літать — Пора вже отчий стіл попильнувати! Тобі під силу Волгу розкропити Міцними опачинами і з Дону Шоломами всю воду перелить. Коли б прийшов, за красну половчанку Платили б по ногаті, а за бранця — Найбільше по різані. Ти ж бо можеш Живими диво-стрілами стріляти — Це Глібовими мужніми синами! Буй Рюриче, Давиде невгамовний! Чи то не ваші золоті шоломи По крові плавали й дружинники хоробрі, Мов тури, рикали, поранені у січі На полі незнайомому, чужому? Вступіть, володарі, в стремена золоті За горе краю Руського, за рани Криваві князя Ігоря! Могутній Осмомисле Ярославе! Високий злотокований твій стіл; Залізними полками ти підпер Угорські гори, міцно заступивши Дорогу королеві. Ти замкнув Ворота на Дунаї, через хмари Метаючи каміння і пустивши По синьому Дунаю кораблі. Гроза твоя далеко доліта; Ти одчиняєш Києву ворота І з Галича готуєшся стрілять Заморського султана. Господарю! Стріляй мерщій поганця Кончака За горе краю Руського, за рани Криваві князя Ігоря! Романе мужній! Дух тебе веде На подвиги великі. Ти ширяєш, Мов сокіл, на розбурханих вітрах, У смілості змагаючись з орлами. У тебе є залізні юнаки В латинських обладунках. Де промчали Гула земля. Литовці і ятвяги, Дремели й половці покидали списи І голови покірно приклонили Під їхні харалужнії мечі... А Ігореві світ уже померк, І дерево в печалі ронить листя: Погані скрізь — по Росі й по Сулі. Не воскресити Ігоревих воїв, Русі щитами їм не затулить! Дон, князю, кличе! Помсти вимагає Пролита всує Ольговичів кров! Мстиславичі Волинські — шестикрильці З хороброго і знатного гнізда! Хіба не в герцях влади домоглися? Навіщо ж ваші золоті шоломи, Списи ляхівські й ковані щити? Загородіть же стрілами меткими Ворота Полю, меч свій підніміте За горе краю Руського, за рани Криваві князя Ігоря! Уже Сула сріблясте не тече Для міста Переяслава. Двіна Болотом стала грізним полочанам Під кличем ворога. Один лиш Ізяслав, Васильків син, попробував мечами Литовськії шоломи й погубив Велику славу дідову, а сам Лишився під черленими щитами В скривавленій столоченій траві. І мовив тихо: "Воїнів моїх Прикрили птиці крилами, а звірі Злизали кров..." І поруч не було Ні брата Брячислава, анікого. Самотній душу богові віддав — Скотилася перлиною-сльозою... Печаль велика Полоцьк пойняла, І труби заридали городенські. О Ярославе й інші молодці — Олегові онуки по крамолі! Схиліть свої знамена, повкладайте Свої мечі пощерблені у піхви, Бо вже ви навіть діда обскакали! Це ви поганські орди привели На землю Руську, на діла Всеслава. Усобиці — ось брама, крізь яку Ввійшла гвалтовність люта половецька! На сьомому Трояновому віці Всеслав на Діву жереба метнув. Обпершись на повсталих, у сум'ятті Доскочив хитро Києва і списом Діткнувсь великокняжого стола. Опівночі, злякавшись Ізяслава, Лишив киян і тишком, наче звір, З-під Білгорода шаснув і розтанув У синій млі. Він тричі увірвав Примхливе щастя: Новгород узявши, Розбивши давню славу Ярослава І вовком перебігши до Немиги. По річці стелять голови-снопи Й молотять харалужними ціпами. На тім току життя своє кладуть, Од тіла грішну душу одвівають. Немижині криваві береги Засіяні не зерном, а кістками Хоробрих краю Руського синів. Всеслав удень судив і напучав, Уділи роздавав княжатам, А ніччю бігав вовком по Русі: Допоки півень тричі прокричить, Із Києва домчить Тмуторокані І сонцеві дорогу перейде. Йому задзвонять в Полоцьку, а він Той дзвін ранковий в Києві почує... Хоч віщою душа його була, А тіло дужим, лиха натерпівся. Йому Боян наш, мудрий та веселий, Колись-бо мовив приспівку таку: "І хитрому, й кмітливому, І чаклуну умілому Суд божий не минуть". О Руська земле! Ти іще не раз Зітхнеш печально, з тугою згадавши Годину давню й велетів князів! Було, старого князя Володимира До Києва нічим не прикуєш... І нині встали Рюрикові стяги, Й Давидові розпрямились хорогви; Та в різні боки мають ті знамена... Списи ж співають, браття, на Дону! Голосить Ярославна на зорі, Кигичучи, мов чайка, примовляє: "Зигзицею до Дону полечу, Вмочу рукав шовковий у Каялу І рани князю витру на його Могутньому порубаному тілі". В Путивлі, на високім заборолі Голосить Ярославна, примовляє: "Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий, Навіщо мечеш стріли половецькі На воїв мужа милого мого? Хіба не досить віяти вгорі, Ширяти попід хмарами важкими, Гойдаючи на морі кораблі? Навіщо ж ти веселощі мої По сивій ковилі розвіяв?" В Путивлі, на високім заборолі Голосить Ярославна, примовляє: "Славутичу! Крізь гори кам'яні Пробився ти у полі Половецькім. Леліяв Святославові човни До полку Кобякового. Могуте! Мені з неволі ладу прилелій, Щоб я не слала сліз йому на море". В Путивлі, на високім заборолі Голосить Ярославна, примовляє: "О сонце ясне, лагідне усім! Навіщо, красне, промені жагучі Простерло ти в безводному степу На воїв мужа милого мого, Звело їм луки спрагою, стягнуло Журбою сагайдаки?.." На зорі Заграло море, смерчі потяглися Імлою в степ: то Ігореві бог Таким знаменням вказує дорогу На землю Руську з тяжкого полону. Погасла черлень вечора. Пітьма Лягла густа на землю Половецьку... Не спиться князю Ігорю, в думках Він поле дике міряє від Дону Аж до Дінця... Тут половець Овлур На коней тихо свиснув за рікою, Даючи князю гасло! Застогнала Суха земля, травою шум пішов, І вежі половецькі похитнулись. Князь Ігор — горностаєм в очерет, На воду — білим гоголем; упав На буй-коня і соколом швидким В імлі полинув, лебедя та гуску Собі забивши спритно на вечерю. Якщо князь Ігор соколом летів — Овлур подався вовком, отрусивши Студені роси. Коней підірвали, Коли добігли лугу при Дінці. Донець радіє, Ігореві каже: "Ти, князю, нині величі зажив; Кончак — неслави; Руськая земля — Веселощів, померклих на Каялі!" І мовить Ігор: "Донче, славен будь За те, що князя хвилями леліяв, Траву зелену слав йому під ноги, Вдягав імлою теплою у шатрах Гаїв зелених, гоголем стеріг На чистих плесах, чайкою — на лузі, І тернами густими — на вітрах". А Стугна не така була. Розлившись од весняних ручаїв І крові мертвих воїнів, закрила В своїх темнинах князя Ростислава. Заплакала по мужнім юнакові Княгиня-мати. Квіти похилились, І дерево в жалобі приклонилось... То не сороки, злякані орлом, Заскрекотали — Ігоревим слідом Спішить Кончак із Гзаком. Причаїлись На вітті чорні ворони, замовкли Сороки й галки. Полози одні Повзуть неквапно в
1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово про похід Ігорів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово про похід Ігорів"