Читати книгу - "Спляча красуня"

Під час цієї подорожі по діапазонах, один з пунктів далекої дороги, раз за разом, блимав різнокольоровими вогниками. Їх було так багато, що офіцер наказав комп’ютерові показати всю гаму випромінювання, що випливало звідти.

Ще ніколи у своєму житті він не бачив нічого схожого. Конвой сяяв на всіх частотах, як новорічна ялинка. Світили червоним передавачі телевізійних хвиль, полум’яніли яскраво-червоним кольором чотири діапазони УКХ, мигав радіолокаційний маяк, тремтіли фіолетові вогники бекапів бортових комп’ютерів потужних вантажівок, що в режимі реального часу передавали в штаб-квартиру копії обробленої інформації.

А на другій машині, рахуючи з чола конвою, аж ранила очі іскра, що мерехтіла всіма барвами, від темно-фіолетової до яскраво-жовтої. Таким чином у спектровізуальних проекціях відображалися шифровані супутникові радіотелефони, сигнал яких безперестанно перескакував з однієї частоти на іншу, так щоб максимально ускладнити сканування всім, крім належного приймача, який, через це божевільне метання по частотах, вівся у окремо зашифрованому допоміжному діапазоні.

Звичайні конвої не мали такого спорядження. Офіцер наказав комп’ютеру проаналізувати рух різнобарвної іскри і наложити його на записану в зовнішній пам’яті карту. За якусь мить золоті нитки вишили на внутрішній стороні забрала орієнтовний ескіз. З нього виникало, що конвой минув Параховку, найзручніше на цій трасі місце для нічлігу, і повільно просувався далі.

Майор запитав у комп’ютера, чи є якісь пропозиції. Отримав ідентифікаційні номери радіолокаційних маяків і частини передавачів. З записів виникало, що вони належали фірмі зареєстрованій у Львові, за конфіденційними даними, пов’язаній з таким собі Ставишиним.

З точки зору майора, цей Ставишин не був кимось важливим чи грізним і Федір втратив інтерес до цієї справи. Автоматично перекинув дані в комп’ютер свого БТРа, одного з двох, наказавши йому й надалі спостерігати за відрізком між Бояркою і Чорним Віражем. Камери на турелі віджили, незначно повернулися. Саме в цю мить забрало офіцера піднялося з ледь чутним шелестом, зникаючи в подвійній броні шолома.

Федір Ступак примружив очі. Знову був сонячний вечір після спекотного серпневого дня, знову оточена купою сміття поляна біля вершини пагорба й іржавий пейзаж, в якому було майже неможливо відрізнити стрічку далекої дороги.

*

Назви Чортів Віраж не було на жодній карті. Її вживали тільки люди, що користали з цієї дороги – чумаки, кур’єри й такі, як Перхат, одночасно перевізники, провідники й охоронці, що наймаються супроводжувати конвої.

Звичайно, пояснював розлючений Перхат, він не має наміру там сьогодні проїжджати. Тільки повний дебіл буде пхатися вантажівками на Чортів Віраж поночі. Тоді чому він не зупинився на ніч в Парахівці, як це робила більшість караванів, що рухалися на Київ? – хотів обов’язково знати голос на другому боці супутникового телефону. В нього є свої причини й він не мусить їх пояснювати, відповідав на це Перхат. Це він веде конвой, не сидить в офісі гешафтфюрера під Кельном, а знаходиться на місці, й до того ж знає цю околицю, як своїх п’ять пальців. Ні, він також не має наміру повертати на Радомишль, немає жодних причин з’їжджати з траси. Чи можу я відповісти Бюро? Звичайно, що можу. На покинутому паркінгу, за якихось п'ятнадцять кілометрів. Так, саме посеред поля. Не ваша справа. Звичайно, можете повідомити. Авжеж, Перхат знає свої обов’язки. Перхат розуміє вагу і особливу ситуацію цього замовлення, звісно замовник має право вимагати пояснень, але він не буде щопівгодини розповідати кожному мудаку, який саме добрався до телефону, скориставшись тим, що всі старші товариші пішли вже додому. Та повідомляй, хай тебе качка копне, і давай закінчувати цю розмову, поки я ще не почав пояснювати тобі, хто тебе зачав і за яких обставин.

Він повісив слухавку, лупнувши нею з усієї сили об дротяний гачок на шкіроподібній оббивці кабіни. Якусь мить помовчав, випускаючи з себе злість, що потрохи минала.

А властиво чому він так розсердився? Бо за ним намагаються доглядати, як за дитиною? Цього можна було очікувати, коли він брався за цю роботу. По суті він спаскудив того дебіла тільки за те, що той надумав подзвонити саме в ту мить, коли розмова з француженкою починала нарешті рухатися в бажаному напрямку.

Тепер романтична атмосфера розвіялася. Перхат чудово розумів, що якщо тільки погляне на неї, то не уникне пояснень, чому і на кого кричав – і все повернеться до дурниць. Він волів би цього уникнути. Тому зосередив увагу на закріпленому в кутку між передньою шибкою і лівими дверцятами, дванадцятидюймовому, тонкому, немов аркуш, дисплеї. Налаштований, як завжди в дорозі, на телебачення, він показував якихось бовдурів у костюмах, які затято доводили один одному, що світовий обіг валют і цінних паперів аж ніяк не переживає кризи, а просто відображає природні суперечності інтересів перехідного періоду.

Довший час кабіну заповнював тільки ледь чутний шум мотора. Перхат гарячково міркував, як повернутися до обірваної розмови.

Жінку, яка сиділа поруч з ним, мільйони людей впізнавали з першого погляду. Її звали Жаклін Тенар, вона мала темне, легко пофарбоване волосся і власне кажучи, не була в його типі. Перхат надавав перевагу блондинкам, навіть фарбованим, з великими бюстами й гарними личками – більш-менш такими, як стриптизерки, що крутилися на трубі в київському “Потьомкіні”, де вони з друзями переважно тринькали, зароблені з небезпекою для життя, гроші. Тимчасом у француженки груди були не надто більші ніж в нього, її тіло, хоча й струнке, було надто міцно збудоване, а смагляве обличчя мало в будові носа і підборіддя щось чоловіче. Він не розумів, навіщо запросив її до кабіни своєї вантажівки, ні чому не міг відігнати від себе нав’язливу думку, як приємно було б зірвати з цієї жінки блузку і зелені польові штани, а потім кинути на вузький матрац ззаду кабіни й видобути з неї