Читати книгу - "Одіссея практиканта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Навряд.
– Чому? – Запалюючи й собі сигарету спитав міліціонер.
– Чому? Та тому, що приїхав я до вас, наладку автоматики на вашому винзаводі робити, а ви мене он як зустрічаєте, маю тепер от тут на сходах ночувати.
– А що, місць немає?
– А чого б це я тут вночі вештався, якби були? Вже б сьомий сон додивлявся…
– А ти сам звідки? Запитав міліціонер.
– З Києва, відповів я, але тут на те не зважають…
– Ой, правда? – Зрадів міліціонер. – і я з Києва, а тут на практиці.
– То ти ще й земляк? – удавано розгнівано запитав я. – Ну, то зроби для земляка добре діло – влаштуй на нічліг.
– Так я ж… – зам'явся міліціонер, – я ж практикант тільки, і в чужому місті…
– Ти не практикант, а міліціонер, а міліція, як мене ще в школі вчили – «мене береже»! Тим більш, що я земляк, і не байдикувати, а працювати сюди приїхав.
– А може його в діжурку? – подав голос один з дружинників. – Земляк все ж!
– В діжурку не можна, – похитав головою міліціонер, – там начальство час від часу з'являється, влетить так, що потім буде що згадувати… От, хіба що в червоному куточку, під Феліксом… Тільки там не дуже зручно, тапчан такий жорсткий…
– А мені, хоч під Карлом, хоч під Фридріхом, аби виспатись, бо весь день на ногах, та ще з цією осоружно-важкою сумкою – подумав я, а вголос сказав:
– Нема питань, я звичний, ведіть!
– Ну, то пішли?
– Пішли, от тільки речі заберу.
Таким чином першим готелем в моєму житті став райвідділ міліції міста Миколаєва.
Тапчан, обтягнений чорною шкірою, і справді був не з леб'яжогопуху, особливо бокові качалки… Спав я, однак, на диво, «як убитий». Прокинувся десь о пів на восьму. Черговий, що був попереджений про мою присутність «під Феліксом», привітався і ввічливо поцікавився:
– Ну, як тобі спалось у нас?
– Дякую, пречудово! Вік би у вас ночував!..
– О-о-о, не треба так казати, – засміявся черговий, – бо ще збудеться…
Пригостивши чергового на прощання BONDом, я вийшов в ранковий Миколаїв і досить бадьоро потяг свою сумку до готелю. На моє здивування, Едік вже чекав на мене.
– Де ти був? На вокзалі ночував?
– Ні, – в міліції…
– Та ти що? – аж зблід Едік.
– Що накоїв? Що нам тепер на фірмі скажуть? – Почав бідкатись він. – Тобі що, а нам прогресивки тепер, як своїх вух весь квартал не бачити!.. То що сталося? Може ще якось викрутимося?
– Та ви вже й так викрутились; кинули мене напризволяще, а самі у своїх подружок під боками вигрівались…
– Вигрівались? – аж підскочив Едік. – То, може, Віктор і досі вигрівається, а я всю ніч отут на асфальті вигрівався, бо там зірвалося, а з вокзалу поперли, бо там, бач, тільки з квитками можна ночувати… Я, оце думав, дочекаюсь тебе, та й поїдемо самі, а Віктор, як вигріється, то хай наздоганяє… А тут, виявляється ще з міліцією треба домовлятися… То що ти встиг скоїти?
– Та не переживай ти за ваші вуха, побачите ви їх, – підморгнув я Едіку.
– Які ще вуха? – не зрозумів Єдік.
– Ну, прогресивки ваші, хоч, як по-чесному, то слід було б їх у вас таки відібрати. А в міліції я у друзів-земляків гостював, ще запрошували… Едік недовірливо похитав головою.
– Не брешеш?
– Отакої! Йди, спитай, тут недалечко.
– Ти дивись, який ти, студент, і в міліції вже корешів встиг завести! Добре, якщо не брешеш. Ну, ходімо.
– А Віктор? Може почекаємо ще трохи?
– Та пішов він… Хай тішиться-вигрівається, не маленький, наздожене!
– То ми на автовокзал?
– Нащо? В тебе зайві гроші? Вчись, студент, може, колись, з тебе люди будуть… Зараз ми доберемось до траси, а там автостопом до Веселинова на шару.
– То чи варто, не більш карбованця зекономимо.
– А ти хіба не чув, що копійка до копійки – копа вимальовується. Ти знаєш скільки нам за цей місяць по Миколаївщині наколесити доведеться? Веселиново, Вознесенське, Першотравневе, Арбузинка, Баратовка і знову Миколаїв. Це ж за 250–300 км. набіжить. Добре, якщо ще туди-сюди кататись не доведеться, якщо щось з ладу вийде…
– Так нам же всі ці переїзди-перельоти вже наперед оплатили, – розгубився я.
Едік звів очі до лоба і похитав головою.
– Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потім зрозумієш, якщо порозумнішаєш… Запам'ятай, зупинятимемо тільки вантажівки, там нормальні люди, не жлоби, завжди можуть за спасибі підкинути, а легковики – то як таксі… Нехай собі себе й везуть…
І от ми вже на трасі. Йдемо-волочимо непідйомні сумки, безперервно озираючись і «голосуючи». Ніхто не зупиняється і Едік каже, що тут місце незручне, бо недалеко перехрестя доріг і треба йти далі, ще метрів 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дійшли, зупинились, чекаємо, а траса чомусь спорожніла. То
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея практиканта», після закриття браузера.