Читати книгу - "Таємнича статуя"

— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, гаразд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.

У дворі вже було чимало людей, а на вулиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вікна, розмовляли неголосно.

Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!

Михайло ішов і думав про статую. Таке й скаже Дмитрик — з Місяця! Хіба ж він не знає, що на Місяці немає життя? Адже там ні води, ні атмосфери…

Ось і гай. Не змовляючись, хлопці рвонули бігти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не відставав. Помітивши на галявині Віктора Вікторовича, хлопці уповільнили біг і пішли гінким кроком.

— А… Михайлик! — вигукнув космонавт. — Здоров! Здоров! — і міцно потиснув хлопцеві руку. — І ти вже встав? — поплескав сина по плечу.

— Та я одразу за тобою, — вигукнув Дмитрик. — Хотів бігти, та мама не пустила. Допомагав поратись.

Михайло поглядав на дядю Віктора так, наче вперше його побачив, А космонавт сміявся, жартував, як і колись, був такий же простий і привітний.

Михайло хотів спитати про статую, але Віктор Вікторович поклав хлопцям руки на плечі, скомандував:

— Приготуватися… Старт!

Хлопці кинулись щодуху, але відразу ж відстали від космонавта. Довелося Віктору Вікторовичу підождати, поки вони дотрухикали дистанцію.

— Ех, ви, спортсмени! — засміявся космонавт. — Щоб підтягнулися, обов’язково.

Кореспонденти зустріли Віктора Вікторовича клацанням фотоапаратів. Космонавт привітався, вибачився за затримку і пообіцяв зараз же поговорити з ними. Хлопці, звичайно, пішли за ним до хати. І тут Дмитрик, показуючи на статую, сказав:

— Тату, Михайло не вірить, що це ти привіз… Розкажи, будь ласка, сам…

— Що, зацікавила? — Космонавт узяв статую в руки, окинув її ніжним поглядом. — Подивіться, що в пригорщі сяє.

— Зернина! — в один голос вигукнули хлопці.

— Так, це — зернина. І постать ніби промовляє до людей: ось, мовляв, найдорожчий скарб на світі — зерно, бо це згусток життя.

— Я багато читав про Місяць… — перебив Михайло. — Хіба, може, в далекому минулому там була атмосфера…

Космонавт усміхнувся:

— Ну, гаразд. Зараз я розповім історію цієї статуї…

Саме в цю мить у двері постукали. На порозі став поштар:

— Вам телеграма-блискавка.

Віктор Вікторович пробіг очима рядки телеграми, обернувся до хлопців:

— Ну, от що, зараз за мною прибуде вертоліт. А ще треба і з кореспондентами поговорити. Я вам розкажу про статую десь так через тиждень, як тільки повернуся з Києва.

Минуло десять днів, доки повернувся Віктор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зерням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможливих варіантів! І ось зараз таємниця розкривається…

— Я вже, тату, здогадався, — каже Дмитрик. — Видно, що постать ця трохи відрізняється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки…

— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.

— Я також бачу, що статуя стародавня, — проговорив хлопець. — Мабуть, її таки викопали, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?

Хлопці очікуюче подивилися на космонавта. Він сказав ось що:

— На Місяці ми знайшли… зореліт дивовижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріалу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зореплавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі… І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих речей, ми й знайшли статую Сівача…

Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його долонях зернина.