Читати книгу - "Руденька"

Моя історія починається від сьогодні. Я не хочу говорити «з кінця». Вважайте, що ви зі мною щойно познайомились і я беру вас із собою в подорож моїм життям. Смійтеся разом зі мною, засуджуйте мої легковажні вчинки, дорікайте в чомусь, а іноді… просто міцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших руках – моя душа і вся правда про мене.

Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я…

Yours, but not Forever,[2]

Руденька

Сomme а un rocher,

Comme а un peche,

Je suis accroche а toi… [3]

Париже… привіт, Коханий… Добридень, Місто з великої літери… Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспівано, все написано… Про Тебе говорили і писали в усі часи, надсилали друзям, знайомим і заздрісникам листівки з Твоїм зображенням… але чи часто пишуть особисто Тобі? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумію, як можна говорити про Тебе як про місто… Хіба міста вміють відчувати, як Ти і я? Хіба міста здатні так зрозуміти людину, як зрозумів мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього світу, і це дійсно були «просто міста»… А Ти – живий, справжній, божевільний, почуттєвий, чарівливий… Ти змушуєш мріяти тих, хто не знав, що таке Мрія… Ти викликаєш сльози на очах людей, які в житті можуть заплакати тільки одного разу – втративши свої статки… Ти проникаєш у душу і в підсвідомість… Ти підкрадаєшся майже непомітно… тихо… тактовно… з притаманним лише одному Тобі шармом… а потім завдаєш одного удару – влучного, чіткого, просто в десятку, що зветься Серце…

Твоє зухвале небо дивилося мені просто в очі, розуміючи мене без слів, читало мене, як розгорнуту книгу… бачило всі мої думки, загострювало бажання, змушувало міркувати над тим, що я всіма силами намагалася забути… Париже, Ти довідався про всі мої таємниці і як найвірніший друг поховав їх у темних закутках Монмартру… Як дивно було спостерігати ті сотні людей, які стояли поруч зі мною неподалік від Сакре-Кер… і дивились на Тебе згори вниз… Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розуміли, що ми з Тобою заодно… вони не чули нашої розмови… вони не підозрювали, як багато ми сказали одне одному там… на Монмартрі… Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними… Ти спостерігав за цими людьми дещо іронічно і знуджено… втім, як і я…

Ми з Тобою такі схожі… ми з Тобою такі вільні… нам не потрібні ці обличчя, безглузді слова, дурні прагнення, ідіотські вчинки, погляди, що в більшості своїй є ознакою вульгарності, пихи і порожнечі душі… У нас є спільна таємниця, і це справді об’єднало нас у пару… Я кохаю Тебе, а Ти – мене. Все просто і трохи чарівливо. Скажу Тобі чесно: я в захваті від твоєї свободи. Твої зорі ніколи не вмирають… Твоє Сонце ніколи не калатає перед тим, як увійти до чиєїсь спальні чи навіть до чийогось життя… Твої будинки і шато можуть чудово існувати без людей, і при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще більше збережуть свою атмосферу та унікальність… Навіть твій місяць… не якийсь там, а французький…

Париже… рідний… я полечу від тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаєш мене і чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серці, але з інтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобі цікаво, яку таємницю я підготую до нашої наступної зустрічі… Ти і Я – майже ідеальні коханці… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобі, довіритися Тобі, віддатися Тобі раз і назавжди, врешті-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати і розуміти, що після чергового розставання Ти не потурбуєш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами і банальними, нещирими фразами… Ти просто спокійно чекатимеш… бо Тобі начхати, що буде далі… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усміхнешся своєю найпривабливішою усмішкою і скажеш