Читати книгу - "Руденька"

Ми разом зустріли Новий рік… я так про це мріяла… ще з дитинства, після нашої першої зустрічі… коли я, маленька, відвернувшись до вікна в автобусі, намагалася приховати свої сльози від моїх улюблених батьків, які познайомили мене з Тобою… і, напевно, я закохалася ще тоді… тому й плакала… І ось… через стільки літ… я зустрічаю Новий рік наодинці з Тобою… В той час, як триста п’ятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоєї безсмертної душі… і захоплювалася Твоєю байдужістю… і мені так само було байдуже… якщо чесно, мені просто було начхати… я була з Тобою, а триста п’ятдесят тисяч людей і новорічні салюти – всього лиш анімація… Ти пам’ятаєш, як Ти сховав мене, забрав із цього натовпу? Ти ніжно взяв мене за руку і потягнув за собою на авеню Рузвельт… до ресторанчика, де ми не раз зустрічалися… Ти, мабуть, шепнув щось офіціантові, бо він підготував для мене столик на терасі в заповненому по саму зав’язку ресторані… Ти ж чудово знав, що мені потрібен столик саме на терасі, адже завжди, зустрічаючись із Тобою, я курю… курю навіть тоді, коли кидаю курити назавжди… і в цьому ми з тобою теж схожі… нам подобається пускати дим… бо ми з Тобою дихаємо чистим повітрям Свободи, Життя і Любові… Ти пам’ятаєш, як офіціант жартома підкурював мені крізь прозору скляну огорожу… а я, так само жартуючи, прикурювала від веселого вогника віддзеркаленого полум’я його запальнички? Ти пам’ятаєш Наше «Bonne Annee»? Всі по двічі цілували мене… а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що відбувається…

Ти пам’ятаєш мої ранкові пробіжки Єлисейськими Полями… від величної Тріумфальної арки до вічного Лувру? Ти пам’ятаєш, як жадібно я ковтала Твоє повітря… і як від Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на мої очі наверталися сльози? Ти пам’ятаєш назву пісні, яку Ти підслуховував у моїх навушниках під час ранкових кросів… «Babe, I’m gonna leave you…»… вітер перекладав Тобі англійські слова французькою… а мій прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела від мого розуму до серця: «Дівчинко, я збираюся покинути тебе»… а я все бігла і вже не розуміла, звідки взялися сльози: чи це Твоє зимове дихання, чи це я… а Ти все підморгував мені фарами дорогих авто…

Париже, рідненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобі у вічному коханні, але ця моя присяга трішки б відрізнялася від тієї, яку дають у кіно… Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я і тільки я… Я присягаюся відчувати Тебе так, як можу відчувати Тебе тільки я… Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогодні… і хай наше “завжди” триває тільки сьогодні… адже для нас із Тобою не має абсолютно ніякого значення, що буде завтра… а якщо раптом і наше “сьогодні” триватиме завжди… тоді, Париже, друже мій… Земля все-таки не така вже й кругла…»

Париже, ми з Тобою – майже ідеальна пара… ми переживемо розлуки і жарти долі… але Ти безсмертний, а я – не зовсім… тому не зволікай, друже мій… не відбирай у мене дорогоцінні секунди щастя… забери мене до себе якомога скоріше… давай разом попросимо про це Всесвіт… Ти ж знаєш, я волію втішатися Тобою, а не спогадами про Тебе… тому я кажу Тобі: «А Б’ЄНТО»…

P. S. І ще: Ти відгадав мої таємниці, але не будь таким ревнивим… Так, у цьому світі існує чоловік, який дуже схожий на Тебе… але не конче було щодня дорікати мені, повторюючи по-французьки «Il у а», з легким глузуванням підкладати мені в готель мило, запах якого не те що б зворушив мене… але цей запах торкнувся тієї невидимої хмарки, що вилітає з тіла (21 грам), коли людину забирає у свій таємничий світ всемогутнє небо… цей клятий запах дорогого французького мила… цей запах, який нагадує запах чоловіка, якого мені бракує… і я сподіваюся, що Він, так само як і Ти, коли-небудь просто мовчки обійме мене… ще раз… і більше вже не відпустить.

Ну как же ты

Понять не можешь,

Что мне порою так нужна

Просто тишина… [4]

Моя барна стійка була захаращена десятками книжок: я захоплювалася творчістю Моне, я дізналася все про життя Ван Ґоґа, Тулуз-Лотрека, Ґоґена, Анрі Руссо й усіх імпресіоністів… я запоєм читала Стендаля, Мопассана, Гюґо і Андре Моруа… Аполлінер став моїм улюбленим поетом, Пікассо й Далі – майже кумирами… Це була якась невтолима спрага до знань: мені подобалось і відчувати цю спрагу, і насичувати її… Я була в захваті, коли дізналася, що Далі розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»…

Господи, ну як мені дати їм зрозуміти, що мій жах не в сонному кошмарі… а в тому, що