Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аецій, останній римлянин 📚 - Українською

Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

213
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аецій, останній римлянин" автора Теодор Парницький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 116
Перейти на сторінку:
Сілістрія. ">[1], крім звісток з поля бою, вдесяте мали вислухати ще й те, як пресвітлий Стиліхон підвів перед обличчя вічного Августа скромного сотника, всього вимазаного кров’ю, і, падаючи разом із ним ницьма перед величністю, гукнув: «Ось найхоробріший з хоробрих, повелителю наш… Ось той, що найбільше вдіяв сьогодні…» І свята рука вічного Августа ласкаво лягла на плече скромного сотника Гавденція.

— Твого батька, скарбе мій, твого батька…

Гордість переповнювала її серце: знала, що весь Дуросторум нині їй заздрить … ні, уся Мезія… весь Схід! Її вродливе обличчя променіло щастям і тріумфом на саму думку, що тепер скаже її пихата рідня, яка вважала ганьбою шлюб шляхетної італійки з простим мезійським жовніром. «Тепер інакше казатимете про того „жовніра“», — шепотіла про себе, тим повніша щастям і гордістю, чим сумнішими були родинні пророцтва стосовно майбуття цього шаленого кохання і нерівного шлюбу. «Тепер для всіх вас буде честю, що я єдина з вас вийшла за Гавденція, героя Аквілеї», — думала вона.

— Матусю, скільки це двадцять тисяч?

Замислилась на мить.

— Стільки, як у День Господній бачиш перед базилікою, і ще стільки, і втретє, і вчетверте…

Аецій знову ховає обличчя у срібноткані бганки.

Наскільки ж дужчий від нього Христос! Нагадав: зизий небіж декуріона увесь день полював із пращею на спритну тваринку з великим пухнастим хвостом, що неймовірно прудко бігає деревами. При заході сонця розчаровано кинув пращу.

Аецій підняв її, сховав на грудях, не розлучався з нею цілісіньку ніч, аж до світанку не заплющив очей, а коли до кубікулу[2] почали тиснутися перші зблиски дня, втік до саду. Весь день не їв, не пив, не дозволив себе скупати, не слухав Божої науки диякона — чатував на прудке звірятко. Вісімнадцять разів цілився в нього і схибив… врешті, кинувши камінця вдев’ятнадцяте, побачив біля своїх ніг нерухому тваринку: лежала навзнак, зі скорченими ніжками, обгорнутими пухнастим хвостом, вип’ятим животом і застиглими оченятами. Аецій почувався тріумфатором… Ким же був порівняно з ним дев’ятилітній, високий, зизий небіж декуріона, яким він досі так захоплювався?!..

Але хто ж він сам порівняно з Христом, який лісами, горами і вітрами вразив двадцять тисяч?!.. Аецій уявив собі велике поле і силу-силенну полеглих воїнів: усі навзнак, зі скорченими ногами, вип’ятими животами і застиглими очима…

— Так, так, високо підійметься тепер сотник Гавденцій, — промовив старший декуріон міста Дуросторуму, покидаючи заповнений людьми перистиль у супроводі начальника міської варти та старого диякона.

«Очевидячки, гамір, що долинає з перистилю, заглушує відповідь… зрештою, я недочуваю», — подумав за мить, не припускаючи навіть думки, щоб сказане ним, декуріоном, зосталося без відповіді.

Але ті двоє справді нічого не відповіли: начальника варти зовсім не обходив сотник Гавденцій, а ще, хоча вже шість років, як він здійняв шати катехумена, у глибині душі все-таки зостався поклонником старих богів. Отож, коли декуріон, маючи велике бажання побалакати і не образившись браком відповіді, тягнув далі: «Але ж ми насправді винні Христові пости і подяки, і нову базиліку на форумі… базиліку Перемоги… ми ж розтрощили поган дощенту», — начальник варти не витиснув із себе нічого, крім блідої посмішки та досить невиразного підтакування. Але найбільше здивувало достойного отця міста Дуросторуму мовчання велебного Божого слуги, який дійсно мав би наповнювати вулиці та форум гучним «Осанна» та «Алілуйя!» Натомість старий диякон, хоч справді щиро і гаряче тішився з остаточної, як він незламно в це вірив, перемоги Христа над язичниками, йшов мовчки, з опущеною на груди головою; серце стискав йому жаль од думки, яким радісним диким вогнем палали оченята його улюбленця Аеція, коли розповіла йому мати, що цілі двадцять тисяч Христос безжально вразив на смерть … Той Христос, про якого диякон навчав хлопця, що його Господнє серце Доброго Пастиря крається не те, що од смерті, але від найменшого болю, завданого навіть найменшому створінню…

2

Жадібним ненаситним оком пожирав людей, доми, дорогу, ріку. Був у Римі… у справжньому Римі… в старому Римі! Серце під блакитною тунікою голосно і майже болісно відбивало ритм улюблених віршів:

Tu regere imperio populos, Romane, memento, parcere subiectis et debellare superbos…[3]

Здалеку вже видно Капітолій. Білий мармур — це, напевне, або Юпітер Капітолійський, або замок, або святиня Юнони Монети… Розпалена думка випереджає погляд: Аецію здається, що бачить Тарпейську скелю… Раз-у-раз напинає віжки, стримує коней звертається до улюбленого вчителя-граматика, що їде у наступній за ним колісниці:

— Що це? А це? Це, часом, не театр Марцелла? Чи швидко доїдемо до Форуму Траяна?

Граматик посміхається, гордий і задоволений зі свого учня. Навчив його скандувати гекзаметри і витончено модулювати всі відтінки багатющого діапазону горацієвого вірша. Обдарував його, не вдаючись до ненависного підручника Доната

1 2 3 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аецій, останній римлянин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аецій, останній римлянин"