Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Але ж напевне не було побажанням комеса Гавденція, славутнього переможця ворогів Хреста під Аквілеєю, щоб його первородний син разом із усіма таємницями граматики та філософії перейняв од свого вчителя тугу за тим давнім староримським світом, що його проклинали християни, але се він створив усі прекрасні поезії та повні мудрості листи прозаїків, потугу Роми та панування вовчого племені квіритів над усім orbis terrarum.[5] Тринадцятилітній син ревного Христового жовніра та щиро побожної матері завдяки своєму вчителю не вважав богів Олімпу та міфічних героїв потворними демонами, — навпаки, покидаючи два місяці тому пірейський порт, незважаючи на холодну й вітряну погоду, довго не сходив із палуби, наче зачарований надземним — як йому здавалося — сяйвом, що променіло від здалеку помітного вістря спису героїчної Паллади Промахос. Граматик пам’ятав, що в темних очах хлопця малювалося тоді таке ж саме зворушення, як тепер, коли він питає, чи близько вже до Форуму Траяна…

— У нас ще багато часу… Адже ми ще навіть не в місті… Тільки-но проминули навмахію Августа. — Посміхнувся.

Аецій вибухає гарячковим захватом: якщо передмістя такі гарні, то яким же буде саме місто?

Мати, що їде разом із ним у колісниці, знизує плечима: тисячу раз воліє Новий Рим. Який прегарний Августеум із краєвидом на палац та гіподром!.. А обсаджене, мов коштовним камінням, сенаторськими віллами узгір’я над пристанню Гормізда?… А церква пророка Самуїла? Так, так, у Новому Римі, над Босфором, насправді можна відчути себе як у столиці християнської імперії. А тут на кожному кроці сліди поганської розпусти. От, знову. Христе, даруй… прости грішні очі…

Швидко з огидою відвертає обличчя, кладучи знак хреста. Саме в’їжджали на міст Граціана. Глибоко внизу, під їхніми стопами ліниво волоклися каламутні жовтуваті води Тибру, обпливаючи острівець із гарною святинею Ескулапа. Довкола святині було рійно і гамірно, наче не втонули вже давно у минулому часи Діоклетіана й Юліана.

— Я туди не поїду!

— Але ж, мамо…

— Ні, не їду… Аецію, повертай! Я ще не забула, що братова моєї тітки загинула на арені за Христа…

Мусили знову повернути на Via Portuensis, щоб аж через Pons Sublicius дістатися міста. Аецій віддав віжки старому слузі, фракійцеві, а сам перебрався до колісниці, якою правив граматик.

— Мусиш усе мені пояснити… все показати… нічого не пропустити! — скрикує, а очі його палають, наче в лихоманці.

Тепер уже кожен поворот, кожен будинок, майже кожен камінь озивається в думках і у спижевому серці луною гекзаметру Вергілія, елегії Овідія, прози Лівія.

Forum Boarium… Velabrum… Юліанська Базиліка… Храм Кастора… а цей малий, округлий, з колонами — це храм Вести… Там направо темні мури святині Великої Матері та Porta Mugonia… А там, навпроти, Золотий Дім Нерона!.. Рим… справжній Рим… старий Рим!..

Сильні руки підіймають хлопця високо над землею, обіймають, притискають обличчя до широких грудей, студять розпалену голову холодною сталлю панцира…

— Нарешті… нарешті ви тут…

Аецій пильно, трохи з-під лоба оглядає всю постать давно не баченого батька. Червона коротка туніка, голі коліна, панцир оббитий золотими дисками з подобизною Гонорія Августа, майстерно вирізьблений шолом із високим червоним гребенем. … Все так, як слід… Лише обличчя, зовсім не схоже на жодне з тих славних, старих, увічнених у бронзі чи гіпсі… бородате обличчя мезійського селянина…

— Ходи, Аецію, — звучить повагою і благоговінням так давно нечуваний голос, — щонайсвітліший Флавій Стиліхон прагне тебе побачити.

Бере хлопця за руку. Пильно, зосереджено, хоч не вміючи удати суворості, оглядає його від темного волосся до блакитних черевиків. І раптом широкий усміх освітлює бородате селянське обличчя: комес Гавденцій задоволений виглядом сина.

Передусім вабить погляд мозаїкова підлога, що міниться безліччю барв і у кожній з кімнат, які вони минають, представляє іншу картину: ось поетичний поєдинок Марсія з Фебом… ось собаки Діани, що женуться за Актеоном… ось Октавіан Август зачиняє ворота храму Януса… Слід іти обережно, стерегтися, щоб часом не торкнутися ногою подоби Августа… А от битва Гораціїв проти Куріаціїв, покарання Данаїд, Дедал та Ікар, що готуються злетіти… На лівому крилі Ікара спочиває велика стопа, взута у червоний, золотом шнурований черевик. Над стопою здіймається товста, але висока і доладна литка, до половини гола, обросла густим рудуватим волоссям, коротким, видно, недавно голеним.

— Вітай, Аецію, — лунає голос, приємний, майже милий і лагідний, але з якоюсь дивною вимовою.

Хлопець переносить погляд із тонкого профілю Ікара на широке (ширше, ніж у батька!) червоне грубо тесане обличчя високого кремезного чоловіка, одягнутого в шафранової барви туніку та золотою аграфкою застебнутий темно-зелений плащ, що сягає колін. Нижню частину обличчя разом із щелепами покриває густа світлорудувата борода, коротке світлорудувате волосся залишає відкритим чоло, опукле, але високе, сперте, як на архівольті, на гостро вигнутих дугах кущуватих брів, з-під яких на Аеція поглядають приязні, веселі блакитні очі. Покрита перснями рука ніжно стискає дрібну долоню худорлявого підлітка у ясно-синій одежі.

— Глянь, Аецію, — звучить батьківський голос, ще поважніший, ще благоговійніший, — глянь, придивися і ніколи не забудь. Ти стоїш перед найсвітлішим Флавієм Стиліхоном, найбільшим полководцем, наймудрішим мужем, моїм і твоїм добродієм…

Усміхаючись ще приязніше, Стиліхон випускає долоню вутлого хлопчини.