Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Сину мій, підійди до Аеція, — каже він, ще дивніше вимовляючи звуки, — підійди та потисни йому руку. Аецію, ти виглядаєш добрим хлопцем… хотів би я, щоб ти став таким самим неодлучним та відданим товаришем Євхерія, як твій батько — моїм…

Аецієві справді приємно з силою (напевне, боляче!) потиснути руку хирлявого хлопця. Знову з-під лоба дивиться на бородате обличчя, що сміється до нього, і, раптом згадавши науки граматика, неприязно думає:

«Варвар».

В атріумі монотонно хлюпоче фонтан. Аецій з руками, закладеними за спину, великими кроками дорослого чоловіка вже, мабуть, усоте перемірює відстань од погруддя Гонорія Августа до високої чорної урни з червоними фігурами гостробородих бігунів.

Із-за червоної завіси долинають притишені голоси, батька і чийсь чужий.

— … перш ніж зайде сонце, вже буде по всьому…

— Безумець, безумець…

— Отак, як стою перед тобою, Гавденцію, стояв я о шостій перед Саром. Гот рвав на собі волосся, роздирав одежу… «Дві тисячі людей, — казав, — стоять напоготові, тільки знаку чекають. … Я ходив, просив, благав… Даремно…» Розумієш, Гавденцію, — чи це справді не диво з див? … Варвар, що його за дві-три години чекає меч, не хоче рятувати свого життя… не хоче допомоги своїх одноплемінників-товаришів, бо вважає, що заради імперії, заради Риму не слід спричиняти заворушень… Незбагненно…

— Справді, незбагненно…

Мовчання.

Великі стопи сімнадцятилітнього Аеція все швидше покривають білі, чорні та червоні плити підлоги.

— А що ж ти вчиниш, Гавденцію?..

Голос батька, то тихий, низький, то високий, тонкий, аж смішний, змішується і щохвилини зривається.

— Проклинаю нинішній день… краще мені було полягти зі славою під Аквілеєю… цілісіньку ніч не спав… Це все таке незбагненне, таке складне… надто складне, затяжке для моєї жовнірської голови… Але, раз така воля Вічного Августа…

В атріумі Аецій аж до крові кусає товсті м’ясисті губи. Широка долоня відхиляє пурпурну завісу.

— Батьку…

Повільний невпевнений крок. Велике безформне селянське вухо нахиляється до самісіньких уст юнака.

— Батьку… що буде зі Стиліхоном?

Стиск пліч, безпорадний і наче повний болю.

Швидко, швидко пливе потік шепоту.

— Майже до самого полудня переховувався в церкві… думав, що святість місця його порятує. До нього приходили приятелі, товариші, підвладні… Казали, що не видадуть його… що вирок Вічного Августа нічого для них не значить… казали, що як він захоче…

— Я знаю, що було далі… Але що ж буде?…

Промовистий погляд до червоної завіси, розтягнутої згори над атріумом.

— Розумію… Стиліхон воліє віддати життя, щоб тільки не спричиняти заворушень… Не хоче рятуватися таким коштом… Чи ти, батьку, вчинив би так само?

Гавденцій мовчить. Широке бородате обличчя розпливається у посмішці.

— Правда?… Я б теж не вчинив так, батьку…

І раптовий вибух:

— Але ж чому ти, любий батьку, комесе Гавденцію, не рятуєш свого товариша і добродія?… Чому сидиш, склавши руки, чекаючи проклятої години?… Даруй, батьку, — можеш покарати мене, але мусиш вислухати те, що скажу… мусиш: Флавій Стиліхон — це останній римський щит… єдиний наш захисник від готів… коли покотиться його голова, то що буде з нами? з Римом?… Невже ти цього не розумієш, батьку?… хіба ж ти не обіцяв під Полленцою померти разом із ним?..

Гавденцій спокійно слухає. Не має охоти карати сина. Навпаки, плеще його широкою долонею по плечі. І усміхається, наче щоб порозумітися.

— Так, так, Аецію, добре кажеш… Стиліхон — мій добродій, приятель, це останній римський щит… Кажеш, щоб я його рятував… А хіба ж я його не рятую? Рятую, але він сам не хоче… Слухай, сину: хто ж се ті, що хочуть його рятувати?… Одноплемінники — варвари, які хотіли б в особі його сина бачити варвара на троні Августів… А ми хто такі?… Римляни, що не хочуть бачити багряниці на плечах варвара… І ще хто?… Християни, правовірні, які не хочуть, щоб побіч трону та у війську величалися погани і єретики…

І тому… тільки тому кажу, що нехай святою буде воля вічного Августа… Я не невдячник… Я прагнув би, щоб Стиліхон урятувався — не для того, щоб боронити Рим, — ми самі його оборонимо! — але так… через вдячність і приязнь… Але, раз він не хоче…

Монотонно хлюпоче фонтан.

Аецій ледь стримується, щоб не розридатися. До болю зціплює зуби, стискає кулаки і глибоко, болісно впивається нігтями у вразливу шкіру долоні. Ні, не може плакати — він уже муж, не дитя… Інша річ отой поряд… сенаторський синок, якому сльози цюркотом спливають по щоках. Ще хлоп’я — шістнадцятилітній. Але ось і його ровесник, справа, цілісіньку долоню запхнув до ока… Правду кажучи, є чого боятися, є перед чим тремтіти… Що буде з ними? Що буде з ними?…

І ось-ось Аецій дасть волю хвилі плачу, що стискає йому горлянку, але тут же й опам’ятовується. Він римлянин, син славетного полководця, він тут тому, що його рід визнали гідним, щоб він і таким чином послужив Римові. Ні, ні, король варварів не побачить сліз сина