Читати книгу - "Навіщо читати"

Усе дитинство я тільки й чув: «Біжи пограйся в саду!». Ніхто не вважав, що читання — це щось нездорове (моя родина не була настільки вульгарною), так казали для того, щоб урізноманітнити мої заняття. В мене воно було одне — читання. Час від часу я грався, щоб догодити батькам. І під люблячим поглядом мами, нудьгуючи, вів машинку по намальованій крейдою доріжці. Гадаю, я був дитиною, яка не терпіла обов’язків, особливо одного — обов’язку розважатися. Читаючи, я розважався більше, ніж граючись, а про спорт годі й казати. Я грався з машинками, потім, коли дитинність моїх батьків була задоволена, повертався до найбільшого щастя — читати. Ось, цілком певно, ще одна причина любити читання. Читати набагато цікавіше, ніж розважатися.

У дитинстві своїм товаришам по класу мадам дю Деффан[2] проповідувала атеїзм. До неї прислали священика, і не кого іншого, як проповідника Масійона. Той квапиться, бо готує надгробну промову Людовика ХІV, яку виголосить за десять років. Шурхіт сутани. Він зачиняється з дитям. Вони розмовляють. Яким же буде її покарання? — гадають сестри, налякані тим, що зважилися звернутися так високо. Масійон[3] виходить. Групка вірних підходить до нього. «Вона чарівна», — каже Масійон. Чарівними були якраз часи. (Принаймні для п’яти тисяч осіб. У моїй родині каструлі доводилось чистити на кухні.) Можна було подумати, що перемогла стриманість, але ж ні, революційні сили минулого тут як тут, свіжі, немов щойно із погреба, і ось нас знову тривожить містраль релігій. Наступного після землетрусу

2010 р. десять тисяч свідків Єгови — десять тисяч! — під проводом пастора в Порт-о-Пренс вийшли на вулиці з вигуками: «Так було написано! Розкіш і пишноту покарано! Так було написано!» Релігійність — це помста бідняків, катастрофа — втіха для знедолених. Ореолом усього є ілюзія. Отже, під проводом шарлатанів знедолені, наразі ще більш знедолені порівняно з іншими, адже якраз ті інші, що жили в розкоші, мали засоби, щоб виїхати з країни чи відбудувати свої будинки, інколи стіни їхніх міцно збудованих будинків навіть не пішли тріщинами, — вважали, що це була за них помста. Нашу потребу в забобонності задовольнити неможливо.

Як і мадам дю Деффан, я був дитям-атеїстом. Без вимог, цілком спокійним. Катехізис видавався мені найнуднішим заняттям на землі, а сповідь — чимось скандальним. Спершу я відчував тривогу, пізніше — нудьгував, шукаючи якихось допустимих гріхів. Мене, по суті, найбільше обурював лише обов’язок так нудитися на месі. На щастя, моя дуже побожна бабуся з боку мами подарувала мені шкіряну обкладинку для молитовника. В неї я заховав «Пармську обитель», яку читав з великим захопленням, що так зворушувало побожних пань.

Я дуже любив те, що не відповідало моєму вікові. Вже кілька років тому з батьковой бібліотеки я викрадав Верлена і Мюссе — обидва належать до перших прочитаних мною письменників для дорослих. Коли для читання мені дарували щось, що мало б мене розважити, я був незадоволеним. Досі пригадую, наскільки я був шокованим, коли в 11 чи 12 років мені подарували книжку Жюля Верна. Досі пам’ятаю вигляд цього скандального дарунка, обкладинку книжки, яка у кишеньковому форматі являла собою ілюстрацію обкладинки Гетцеля! Мене що, вважають дитиною? О, я розгадав вашу змову, дорослі! Зробити нас слухнянішими завдяки читанню невинних книг! Щоб уберегтися, в мене була своя печера Платона — бібліотеки моєї родини. Усі скарби світу були тут, під рукою. Я досліджував їх наче той археолог, якому складно вибрати серед тисяч саркофагів. Досить було їх розгорнути — і мумії озивалися до мене. Чи, радше, співали. Я був дуже чутливим, залишаюся таким і досі, до чогось такого, чого я назвати, звісно, не вмів і що можна було б окреслити як мелодія думки. Можливо, це ще одна ознака літератури.

Підлітковий період — це, на жаль, час потьмарення, для мене (я досі це відчуваю) він був часом болісним, коли здалося, що моє чуттєве сприйняття світу щезає. Я більше нічого не розумів. Саме в цей непевний період я опинивсь у становищі бідолах з Гаїті. А в 16 років я через літературу пережив кризу католицизму. Хіба першим мотивом багатьох наших — тих, що стануть письменниками, — дій не є літературна імітація? Книжка про життя Ісуса «Людина з Назарета» Ентоні Берджеса[4] вразила мене настільки, що я повірив у Бога. У цьому романі мені сподобалося подвійне дно, ритм і суперечність. Ритм — енергійний, суперечність — щодо загальноприйнятої думки. Берджес пише, що уявлення про худого Христа безглузде; син теслі, який працював з колодами й пішки пройшов усю Палестину, звісно, був міцним чоловіком. Ані Берджес, ані я, ми не враховували барокових розп’ять, на яких зваблені скульптори захоплювалися показом м’яких форм стегон і біцепсів, що розриваються. Тривалий час це було моїм недоліком, звісно, я не позбувся його, — я про схильність до суперечності. Хороша його сторона — це тільки те, що наскільки сильною є схильність суперечити, настільки ж сильним є бажання, щоб тобі суперечили. Боротьба думок завжди видавалася мені задоволенням на додачу до мистецтва. Я волію не стільки бути правим, як мати товариство людей. Можна розмовляти, сперечатися, сваритися, намагатися міркувати, з кимсь бути. Мій опонент — мені брат. На спинках книжок слід би надрукувати попередження: «УВАГА! Тексти, які надміру відповідають вашим думкам чи смакам, можуть бути небезпечними».

Читання може бути небезпечним, власне, в моменти слабкості. Відповідальність несе не книжка і навіть не читач, а нещасливе поєднання того й того. До списку