Читати книгу - "Смутна доба"

У нього, отця Іоанна, як у кожного, теж існували недруги. Та були й шанувальники. Чув, що послання його звучали на Україні, як вічові дзвони. Виходить, недарма писав їх, знекровлюючи своє серце. Вдома у нього чимало однодумців, найпаче у Львівському братстві!

«Не залишайся в пустині, живучи тільки для себе! Скільки їх, божого воїнства, творять на Святій горі хвалу господові? Тисячі! Вистачить їх без твого голосу!»

Які думки гріховні приходять у його голову!..

З висоти прибережних скель отець Іоанн окинув зором нерівні береги півострова, що врізалися трьома відрогами у теплі води Егейського моря. Шість віків тому отой божевільний Никифор Фока, закоханий у чарівну бестію[8] Феофанію, звів перший монастир на передку Святої гори, а сьогодні її береги всуціль покриті святими обителями, зібралася тут ціла чернеча республіка православних[9] братств ближнього і дальнього світу.

Пантелеймонівський монастир, кучна зграйка церков та різних монастирських служб, аж до кількаповерхових братських, зручно сховалися у вилучині положистого схилу вузької долини, що спадала до берега моря, розсовуючи соснові та дубові ліси. Будови збилися трохи одірвано від закованого у камінь причалу, а все ж інколи, як цього вечора, переломлені хвилі ловили призахідні відблиски хрестів та червоних і зелених церковних бань, білих, стін монастирських келій[10], де так добре писалися його послання!

Силует отця Іоанна бачився особливо добре. Він молився лицем до моря:

— Тебе в землі польській живучому усякого віку і чину народові руському, литовському і польському мій глас да досягне! Прошу господа-бога боронити вас, хай творець пошле серп смертний на недругів наших, як колись на содомлян!

Рідний край ніколи не був йому байдужий, хоч віддалився він од нього так далеко. Думав спершу знайти себе у львівських братчиків, а потрапив на край світу.

Нараз учув церковний передзвін, спершу звідти, з голови Святої гори, де проживали браття у хресті — грузини. Дзвони ударили кучно і лунко, старець у витертій рясі аж здригнувся. Потім звуки почали наростати, обволокли усю Халкідіку, зелений півострів дзвенів, як булат, здається, до самих своїх засніжених вершин.

Та ось у мелодійне багатоголосся урвалися пронизливі звуки бронзової симандри, по якій били молотом — то кликали до вечірньої молитви ченців Пантелеймонівського монастиря.

Звуки їхньої симандри, чуті ним тисячу разів, цього вечора видались йому, іноку Іоанну з Судової Вишні, якимись далекими, їх просто заглушили дитячі крики та жіночі плачі невільницьких журавлиних ключів з українського покордоння, Полісся, Волині та його рідної Львівщини, котрих гнали у татарську неволю. Перед його очима розпинали серед білого дня похилого за віком православного священика; шановній людині, тримаючи за руки, як на хресті, на вулиці рідного села відрізали бороду знавіснілі уніати[11]. Жорстока мирська дійсність витіснила з душі ченця вечірню молитву, котрій прийшов час.

Вперше за чверть віку життя на Святій горі він не пішов на молитву. А ще дивовижніше, що гріховний вчинок той його не здивував. Інок Іоанн вирішив повернутися на Україну. Поклик душі виявився сильнішим від слова божого і голосу розуму — чи вистачить його, старця, на тисячі верст путі?!

Кличуть, значить вірять йому! Львівські братчики прямо речуть[12] — не вергай[13] громи здалеку, а йди до нас, будемо спільно боротись! Вдома, казав паломник, що на паперті, єзуїти уже приспали людність своєю облесністю і мнимим безкористям. Падає віра, падає мораль. Треба іти, доки ще сила в ногах. Брат Іов Княгиницький уже давно помандрував у рідні краї. А починали на Афоні разом, від послушників. Він, Іоанн, пройшов затворництво[14], приймав обітницю мовчання, хоч про долю України не забував і тоді. І піде на схід не з порожніми саквами. Його послання «К утекшим от православної веры єпископам» та «Ко князю Василию Острожскому» знають на литовській землі. Тепер понесе цілу «Книжку», щойно скінчив упорядковувати її у своїй темній келії, повернувшись зі скиту. Хоч і не багато часу відпущено йому між молитвами та турботами про шматок насущного, та він його не згубив всує