Читати книгу - "Смутна доба"

Коли сонце утонуло за краєм моря і наступила темрява, інок Іоанн тихо опустився до старенького причалу і, не торкаючись жердяних перил, пішов угору до ледь примітних контурів чернечих келій перед собором святого великомученика і цілителя Пантелеймона.

Стелилася йому далека дорога. Кожного, хто чесний, місце вдома, коли там тяжко!

 Князь Василь-Костянтин доживав віку. Постарів, аж зігнувся. Особливо за останній рік, після наглої смерті Олександра, любимого сина. Тарануха їздив тоді з воєводою до Острога, поховали молодого князя у фамільній Богоявленській церкві, що в замкові. Потім трапилася велика пожежа в Острозі, постраждав замок, але церкву пожежа не зачепила, мабуть, оберігала її батьківська любов.

Князь задумався, не помічав навіть людей, котрі заходили до зали. Потім наче прокинувся, обвів далеким поглядом тих, що всідалися на простих лавах. Кожного з присутніх він знав: прийшли його вихованці, випускники Острозької академії або ті, кого він, київський воєвода, не один рік збирав до Києва. Люди, які мали продовжити його справу, його боротьбу. З ким, питаєте? Із нелюбим йому козацтвом? Вони на таке не підуть! Але унію громитимуть нещадно, запекло. Вірив їм, як не вірив своїм дітям.

— Радий побаченню у дружному колі. Особливо з вами, святі отці. Останнім часом ми давненько не стрічались...

Розмова виявилась настільки делікатною, що присутніх зібрано було небагато, і ті переважно духовного звання. Світські особи загубилися поміж них, виділявся хіба що старший джура[16] воєводи, уже немолодий надвірний козак. Чимсь нагадував він Наливайка, коли Тарануха вперше побачив його у князя. Примітним був і полковник київських реєстровців Сагайдачний, теж вихованець Острозької школи. Конашевич, як завше, багато одягнений і при зброї, либонь, перший красень у Києві. Тарануха усівся неподалік вхідних дверей — він завжди був готовий вирушити туди, куди потрібно князеві.

На обличчях присутніх людей, які вміли володіти собою, помітна була нетерпляча зацікавленість — нащо їх зібрано до воєводи?

Знову наскочили на Україну татари, великий ясир[17] взяли коло Зв'ягля, Полонного, Острополя, Можибожа і Шаргорода. Проти невірних вийшло посполите рушення і надвірне військо київського воєводи, вони потиснули татар, але ті збилися в кіш[18] і могли ще наробити лиха. Реєстровці Києва готувалися на покордоння.

Думали, воєвода говоритиме про татар, та князь повів іншу мову. Почав про таке буденне, що здавалося, чи варто з-за того збирати людей?!

— Ти його, отче Єлисею, добре знаєш. Спершу він мався ченцем у Печерському та Нікольському монастирях, потім виплив у мене в Острозі, служив дячком у Дермані, а далі кудись зник. Пізніше довідався — перебіг до Гойських. Пан Гаврило Гойський старостою служив у моїх маєтках, він, очевидно, і спокусив його скинути чернечий одяг, стати розстригою[19]. У Гойських, казали мені, учився він стрільбі, верховій їзді та шляхетським звичкам. Сам він ледве уник смертної кари на московській землі, тому й утік з двома такими, як він, на литовське покордоння. Тепер розстриги нема і в Гойських...

Присутні, всі як один, звели голови і запитливо поглядали на старого князя: чому це так зацікавив його, могутнього київського воєводу, якийсь дячок-розстрига?!

Та очі присутніх поступово лізли на лоб — виявляється, мова йшла про того, хто проголосив себе царевичем Дмитрієм. Чутки про якогось царевича уже розповзлись покордонням і досягли Києва.

До князя Острозького прибув посланець московського патріарха з грамотою[20],