Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

далеко до вгодованості. Він іде довгою засміченою алеєю, що бісектрисою перетинає парк. Оминає, а іноді й перестрибує сміття з перекинутих урн та впале гілляччя. Крокує швидко, високо задираючи праве плече. Чоловік наздоганяє дівчат, на вигляд студенток. Одна з них симпатична і чорноока. Короткий плащ рішучо стягнуто на талії. Беретка кольору слонової кістки схиляється до агатової кліпси. Стрункі ніжки самі знаходять шлях між вбитими фрагментами дубів, лип, яворів і кленів. Ніжки звикли до високих підборів.

– Сьогодні котяче свято, – звертається чоловік до чорноокої. – Ви ж любите котів?

– Свято? – краєм ока та оцінює незнайомця. Він далеко не красень, вирішує дівчина, а його підборіддя нагадує п’ятку. Схоже на п’ятку підборіддя, звідки це? З якого твору, якого автора? Дівчина вчиться на філолога, так само, як її товаришка, на пласкому обличчі котрої розквітає бліда троянда заздрості.

– Ураган повикидав з гнізд пташат, – пояснює чоловік. – Бачите, онде їхні батьки літають, кричать. Пташата десь там, у траві. А коти вже на підході. Коти збираються на вечерю, – він стишує голос. – Котів не зупинити.

– Звідки ви знаєте, що я люблю котів? – симпатична дівчина навіщось поправляє беретку, а її товаришка дивиться паралельно парковій бісектрисі. Її заздрість набуває чавунної визначеності. Як її задовбали всі красуні і симпатяшки.

– Ви не так хотіли спитати, – виправляє чоловік. – Ви хотіли спитати: звідки мені відомо, що ви кошатниця.

– Так, але ж… – чорноока вкрай зацікавлена. Перекладає торбинку у ліву руку, пригальмовує перед великою гілкою, що перегороджує алею. Велика гілка така доречна.

– Колись я вам все-все розповім, – люб’язно посміхається чоловік з підборіддям-п’яткою, перестрибує через велику гілку й пришвидшує кроки.

Чорноока здивовано дивиться йому услід. Подруга шепоче:

– Я в шоці. Цим парком стає небезпечно ходити.

І, відчуваючи запитання, так само шепотом, додає:

– Вчора он з тих кущів просто мені під ноги торчок виповз. На всю бубу обдовбаний. Також пургу гнав. Питав, чи по кайфу мені, як тут проклали доріжки.

– А ти?

– Послала його, звісно.

– Тобто, тобі не по кайфу?

В подруги остаточно злішають очі.

– Мені теж не по кайфу, – сміється чорноока, перестрибує через гілляччя.

«Гарна дівчина. Правильна. Відривна», – зітхнув Олександр Ярковський, збільшуючи відстань від студенток. Шкода, що сьогодні в нього невідкладна зустріч. Що час і місце зустрічі змінити не можна.

До шістнадцятої вже менше трьох хвилин.

Парковий Дім вистромив свій слюдяний дах над шерегою старих лип. Вкриту сірою лускою плескату піраміду, оточену почесним караулом димарів, антен і барочних веж. Там, під слюдяним дахом, його чекають.

Парковий Дім.

Давно, дуже давно, як на вік Ярковського, батько вперше привів його сюди. В місце, де збираються нумізмати і фалеристи. В місце, де панує гармонія шляхетних металів і стомленого паперу. В місце, де протерті маслом та очищені реактивами залишки давніх скарбів знову заселяють людські душі облудними бажаннями.

Батько збирав монети. Переважно австрійські, Габсбурзької доби. Все вільне від роботи життя Олександра Ярковського-старшого оберталось навколо пласких шматочків металу з розчепіреними орлами і стертими профілями нащадків Гунтрама Заможного [1].

Нумізматична колекція була сонцем дому Ярковських, а члени родини – планетами її системи. В дні вдалих поповнень сонце сяяло яскравіше. Під тим світилом відбувались теплі, огорнуті тріумфальним настроєм, сімейні свята. Навпаки, після сумнівних обмінів і зірваних оборудок на родину падала тінь сонячного затемнення, голоси стишувались, а вечеря подавалась в тарілках без золотих обідків. Проте, попри грошові нестачі та закрути долі, клясери з монетами важчали, колекція зростала, в ній з’являлись рідкісні й навіть унікальні екземпляри, а щедрі промені нумізматичного сонця огортали планети багаторічним літом.

Можна сказати, що у Ярковського-молодшого було цілком безхмарне дитинство. Щоправда, він звик рахувати відрізки часу не за днями своїх іменин й не за переходами з класу в клас, а за батьковими придбаннями. Сьомий рік від народження зберігся в його пам’яті урочистим внесенням до колекції срібної півліри (10 крейцарів = одній шостій гульдена) карбу тисяча вісімсот двадцять першого року з ідеально збереженим портретом імператора Франца Другого. Десятий запам’ятався не смертю діда й не власними поневіряннями по лікарням, а появою у колекційній шафі планшету з п’ятьма талярами Марії Терезії, придбаними батьком у далекому карпатському селі. Там, де й досі жінки одягають на свята намиста з вицвілих коралів, стеклярусу і срібляків.

Стіни Паркового Дому були свідками епічних подій у родинному житті Ярковських. Саме у Парковому Домі батько виміняв за сумнівної справжності голденгульден Карла Роберта найсправжнісінький подвійний таляр з панорамою Вюртемберга, про що потім не один рік згадували посвячені завсідники нумізматичних тусовок.

Саме тут, в Ампірній залі, задля обміну хрущобної «двушки» на пристойну трикімнатну квартиру батько продав перекупникові-поляку таляр Фердинанда [2]. Ярковський-молодший ніколи не забував, що отримав власну кімнату завдяки тому, що колекція Ярковського-старшого позбулась однієї з найкоштовніших монет. Не міг забути, як сутенів батьків погляд, зупиняючись на осиротілому вічку в клясері. До того вічка так ніколи й не вставили іншої монети.

У дитинстві Парковий Дім будив уяву Ярковського-молодшого темними нішами й безсоромними скульптурами на сходах. Оголені мармурові красуні тримали на плечах амфори, вази з бронзовими тюльпанами і кошики з мідними гронами винограду, підставляючи під погляд хлопця поліровані стегна, литки і груди; мозаїки на сходових майданчиках тривожили око плетивом орнаментів, а натерті мастикою паркети віддзеркалювали кахляні бастіони пічок, кожну з яких мистецтвознавці визнали за шедевр. Височезні міжкімнатні двері обертались на бронзових циліндрах, а ручки вигинались драконячими спинами. Еркери здавались малому Ярковському вежами середньовічного замку, а химери, що підтримували балкони, час від часу навідували його кошмари, переслідуючи тісними підземеллями, чатуючи в темряві, запускаючи холодні лапи під ковдру, котру син нумізмата натягував на стрижену голову, невблаганно населену нічними страхіттями.

Так він і стояв, цей відокремлений від міської буденності та ужиткової марноти Дім. Вивищувався над старими липами, наче забута піратами-велетнями чотириповерхова скриня з піастрами, оманливо доступна для оглядів, доторків, блукань та мрій. На його фасаді все ще прочитувався латинський напис:

Natura mutatur. Veritas exstinguit [3]

Збудував його граф Кашлар, який дратував містян багатолюдними мисливськими святами