Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Цілий тиждень після цього він не міг її знайти. Де вона була весь цей час, і досі не знає…

… Так було… А сьогодні він, молодий воїн, вперше виступив на охорону державного кордону. Наряди на самій заставі — прибирання приміщень, праця в підсобному господарстві, — все це минуло, і він зітхнув із полегшенням, коли довідався, що став рівноправним з усіма воїнами.

Але тільки вирушаючи у свій перший нічний дозор, відчув, що військова служба почалася для нього по-справжньому і нічого не зміниться в його житті протягом двох років.

Розуміючи, що служба в армії є необхідним і природним обов'язком кожного юнака, він все ж внутрішньо запротестував, коли самому довелося опинитися у суворорегламентованій обстановці прикордонної застави.

Адже це сталося у той час, коли вони з Танею наблизилися до розв'язання своєї найголовнішої справи… Щоправда, їм усе здавалося тоді найголовнішим. І хто зна, коли вони розібралися б в усьому до кінця.

Перші дні служби кожному новачкові не коржі з медом. Але, якщо вважаєш, що доля тобі невчасно зодягла шинель, тоді два роки стають нескінченно довгими.

Перед очима Павла весь час пропливали розмаїті картини, головними героями яких були вони з Танею. Епізоди з їхнього життя переплутувалися, все було відомо наперед, проте залишалося цікавим.

Таня тепер завжди була з ним: на спортмайданчику стежила за його спритністю, під час стрільби маячила біля мішеней, — і не можна сказати, що це допомагало влучно стріляти.

Певно, тільки на кухні не заважала її присутність, а йому частенько випадав такий наряд. Чистити картоплю або мити бачки — хіба є більш жіноча справа! Виконував її Павло механічно, віддаючись спогадам, поки старший наряду або кухар, бувало, не крикне у самісіньке вухо: «Онищенко, не кидай лушпайки у казан!»

Кожної хвилини він раптом міг подумати: «А що зараз робить Таня? Де вона? З ким? Скільки хлопців біля неї в'ється! Одного прожене, другого, а третього… А може, третій сам її прожене…»

Відчував, що скучив не тільки за Танею, а й за друзями, за своїм подвір'ям, просуорим і геометричним, яке колись здавалося йому холодним і суворим, а тепер — милим і затишним.

А рідне метро! Дихаючи чистим, запашним повітрям лісу, він мріяв знову захлинутися скипидарним запахом підземних станцій.

— Онищенко! — почув Павло свистячий шепіт сержанта. — Глянь на контрольно-слідову смугу…

Одірвався від спогадів, оглянувся на темну з рідкими прогалинами стіну чагарника, повз яку простували, на стрілчасті тіні від високого комиша, що списами лягали на спушену смугу, на сержанта.

Рядовий Онищенко неполюбляв Пименова.

Як і кожного новачка, Павла у перші дні служби тягло до бувалих солдатів. Він шукав друга, душевно сильнішого від себе, з яким міг би поділитися і порадитися, котрий підтримав би у скрутну хвилину. Помітивши, що особливою повагою на заставі користується Пименов, як людина відверта і справедлива, часом навіть на шкоду собі, Онищенко потягся до нього.

Одного разу, коли на душі було дуже тоскно, вирішив поговорити з сержантом відверто, розповісти про Таню, про те, як нелегко йому на заставі… Але, вибравши слушну хвилину, коли Пименов був один у кімнаті, раптом розгубився при думці, що із сержантом усі діляться своїми болями, розповідають про своїх подруг такими ж словами, якими він зараз збирається говорити про Таню. Ні, йому дуже не хотілося, щоб Таня в очах сержанта, навіть у дрібницях, стала схожою на інших дівчат. І він не підійшов тоді до Пименова… Дивно, але не злюбив Павло сержанта саме за те, що не наважився поділитися з ним. Розумів, що несправедливо сердиться на Пименова — наче той і справді у чомусь винен, але не міг перебороти цього почуття…

Колись у Києві він не зовсім розумів свою Таню… А тепер, серед лісової тиші, пам'ять збирала уривки з їхніх розмов. Тепер його охоплювали сумніви, чи був справедливий до неї, чи розумів усю складність її характеру, чи допоміг їй хоч один раз розслабитися, відпочити від самої себе? «Еге ж, — думалося йому, — невесело живеться цій дівчині у своїй красивій оболонці…» З нею було і легко, і весело, і водночас дуже важко!

Згадалося, як привів її уперше до себе додому.

Бабуся почала мовчки роздивлятися дівчину: таку вже незлобиву звичку має старенька — усіх розглядати.

Таня тихо підвелася із стільця і, не попрощавшись, вийшла з квартири.

Павло в цей час у другій кімнаті шукав свої дитячі малюнки, щоб показати їй. Коли повернувся, Тані уже не було, а бабуся, зітхаючи, журно похитувала головою.

Таня ж більше ніколи, ні під яким приводом не погоджувалася переступити поріг його дому…

— Це — слід, Онищенко, — почув Павло слова сержанта, який, нахилившись, висвічував ліхтариком ямки на спушеній землі «каесес». — Чи не людська нога ступала?

Павло нічого не відповів. Ямки на смузі були не схожі на сліди від людських ніг.

— Корова, — сказав Павло перше, що спало йому на думку. — Зараз і господиня за нею прибіжить.

— Схоже на ратиці… — погодився сержант. — Але тут, Онищенко, не корова забігла, — строго закінчив він, відчувши в словах солдата іронію.

«Не корова так не корова, — подумав Павло, та вголос цього не сказав. — Мене зараз не обходять проблеми тваринництва».

— Відбитки роздвоєних копит глибокі. За розміром — менші від коров'ячих, — повчав далі сержант.

— Теля?

— Дикий кабан пройшов, Онищенко… Сітку не зачепив, отже, сигналу на заставі не було.

— Як же міг пройти, не зачепивши сітки? — зітхнув Павло. Епізоди недавнього життя у Києві все ще малювалися йому, тож говорив із старшим наряду, як кажуть, для годиться.

— Він назад повернув… Ти що — сліпий? — розсердився зрештою сержант. — Он, поряд, другий ланцюжок слідів, у зворотному напрямі. — І Пименов