Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тіні над Латорицею 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

375
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні над Латорицею" автора Володимир Леонідович Кашин. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 92
Перейти на сторінку:
освітив ліхтариком цілий квадрат «каесес».

Сержант теж не дуже полюбляв млявого і безпомічного, незважаючи на високий зріст і фізичну силу, новачка. Почувши, що в наряд з ним іде Онищенко, Пименов поморщився.

— Кому, як не вам, Пименов, виводити в життя молодого солдата. Пора вже йому служити на повну котушку. — сказав замполіт Арутюнов, від якого не сховалася мимовільна гримаса сержанта. — Від того, як пройде перша ніч на кордоні, часто залежить уся майбутня служба людини.

Певно, саме ці слова замполіта згадував сержант, раз у раз зупиняючись і прислухаючись до подиху літньої ночі. І хоч його натреноване вухо не помічало навколо нічого тривожного, — тіні від дерев, що падали на контрольно-слідову смугу, і шлях повз неї були спокійні і знайомі, як риси власного обличчя, — він не тільки сам виявляв насторожену пильність, але намагався викликати таке ж почуття у підлеглого.

А підлеглому і без того було тривожно на душі. І не темна ніч на краю своєї землі, не стіна густої, цупкої і високої, схожої на комиш, таємничої трави, не чорні намети дерев, під якими могла таїтися небезпека, наповнювали його тривогою.

Лякало інше. Те, що творилося в ньому самому.

Ще тільки перші дні, а він уже підраховує, коли закінчаться оті сімсот тридцять, котрі має пробути тут.

До цієї ночі Павло сподівався, що, коли почнеться справжня служба — дозори, патрулювання, гонитва за порушниками кордону, — він з головою порине у нові турботи і все інше забудеться.

А от, виявляється, його туга за Танею, за колишнім життям не зникає навіть у дозорі, заважаючи зосередитися, — до всього йому байдуже.

Особливо дошкуляє думка, що він, Павло Онищенко, не дуже й потрібен у цьому прикордонному напівугорському селі, що тут і без нього могли б обійтися. Вчора уважно слухав лекцію замполіта Арутюнова про дружбу соціалістичних країн, про хороших угорських хлопців, які чатують по той бік кордону, про мирну політику Радянського уряду і потепління міжнародного клімату. Та й солдати, які закінчували службу, розповідали, що на заставі давно немає серйозних порушень кордону. Хіба що заблукає якийсь п'яничка з чужого села, або спробує кум гайнути до куми на угорському боці, чи яка-небудь знахабніла спекулянтка пробиратиметься до сусідів за знаменитою ковбасою-салямі… Нащо ж його тут тримати?

Сам Павло не зміг би до ладу пояснити, чому так нелегко почалася його служба, що з ним діється. А от сержант Пименов, який встигав стежити не тільки за обстановкою на кордоні, але й за своїм товаришем, уже зрозумів його біду: в молодого солдата іще не з'явилося почуття відповідальності, не народилося того високого, надихаючого настрою душі, який виникає при думці, що за твоєю спиною Батьківщина і тобі довірено її спокій. Це почуття, властиве усім воїнам Радянської Армії, особливо загострене у прикордонників.

Якась чорна маса зірвалася з дерева і, мало не торкнувшись голови Онищенка, важко пролетіла над ним у темряву. Павло злякано відсахнувся, ледве не натиснувши на спусковий гачок автомата.

— Фазан, — тихо промовив Пименов. — Тебе ж інструктували… Розвелося їх — сила-силенна. Як у заповіднику… Тут іще собак повно, — додав. — Диких… Як закінчилася війна і встановилися кордони, у лісах та перелісках по берегах річок багато собачні блукало. Тут, поряд Тиси, і Латориця протікає, за кілька кілометрів. Якраз на стику кордонів і розходяться: Тиса в Угорщину біжить, Латориця — у Чехословаччину… Так ці бездомні собаки застряли між двома кордонами, потроху здичавіли, розплодилися — це вже не перше покоління. Дичину полюють, ховрахів, мишкують… А неподалік звалище є м'ясокомбінату. Ночами там гризуться. Сядеш у секрет, а собацюра як почне на тебе з кущів брехати — біда…

— Біда, — погодився Павло, думаючи своє: «Тільки примхливій долі знадобилося загнати мене на два роки у цей заповідник з неполоханими птахами, нетоптаними травами і здичавілими собаками…» І він раптом розсміявся.

Сміх серед нічної тиші, в дорозі, так здивував і сержанта, і самого Павла, що обоє зупинилися і подивилися один на одного.

— Ти чого?! — отямившись, буркнув Пименов. Він навіть хотів гримнути: «Знайшов місце і час реготати!» — але, глянувши на освітлене місяцем, зачудоване обличчя Онищенка, чомусь згадав свій перший вихід на кордон, перше нічне чергування і раптом відзначив, що у цього вайлуватого солдата симпатичне обличчя.

— Отак уже краще, — додав примирливо. — А то все киснеш…

Сержант перевів погляд на наручний годинник із світлим циферблатом — за місцевим часом була перша година ночі, і вони рушили далі дорогою, прокладеною повз контрольно-слідову смугу: сержант Пименов — попереду, рядовий Онищенко — за ним; кожний із своїми думками, надіями і тривогами…

У близькому селі годинники відбили першу годину ночі, на заставі — за московським часом стрілка стала на цифру «2».

Було тихо… Навколо нібито не відбулося ніяких катастроф… Але так тільки здавалося…


2

Група угорських туристів складалася з сімнадцяти осіб. Поки для них готували номери, туристи вечеряли в ресторані на першому поверсі.

У ряді, відведеному для іноземних гостей, було малолюдно. За третім столиком од вхідних дверей сидів ошатно зодягнений літній чоловік з нахмуреним, наче змученим, обличчям. Він нічого не їв.

За цим же столиком жінка з туристської групи знехотя колупала виделкою смажену картоплю, без апетиту ковтала її, запиваючи мінеральною водою, і весь час розглядала порожній столик навпроти.

— Як добре, що немає цієї оглушливої музики, — сказала вона сусідові. — І не дуже яскраве світло.

Чоловік нічого не відповів.

— Що з вами, Імре? — спитала жінка. — Й досі болять зуби?

— Нестерпно, — нарешті процідив похмурий угорець. — Я, мабуть, піду нагору. Пробачте, Териз, мене зараз усе дратує.

Він підвівся, шумно відсунувши крісло, і підійшов до перекладача. Щось тихо

1 2 3 4 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні над Латорицею"