Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Він і сьогодні цілком… — почав утішати я жінку.

— Більшість пожильців узимку — студенти, — не дослухала вона мене, скрививши ледь-ледь губи, — влітку змушена приймати всіх підряд.

— Амір-беку, закинь слівце за мене паші.

І я потім казав паші:

— Цей чоловік з неба зірок не хапає, однак утратив на війні сина. Я вважаю, він добра кандидатура на виборах.

Паша у всьому зі мною погоджувався. Він любив мене, завжди уважно перечитував мої статті. Якось навіть сказав:

— Ти — болюче серце вітчизни…

Однак паша мав проблеми з вимовою: кажучи «кяф», він вимовляв «каф», і тому в нього вийшло таке: «Ти собака вітчизни».

При нашій розмові були присутні декілька моїх старих друзів, які відтоді, ледве забачивши мене, радісно горлали: «Здоров був, собацюро!»

Однак то все були далекі дні слави, боїв і звитяги.

Більшу частину часу я сидів у своїй кімнаті, ввесь у полоні спогадів або читав чи куняв навсидячки. У вітальні слухав радіо або розмовляв з Маріанною. Коли ж виникало бажання змінити розпорядок дня, я спускався східцями донизу, де розташувалась кав’ярня «Мірамар». Зустрітися тут чи навіть в «Триаконі» з кимось із старих друзів було вельми проблематично: пішли вже мої друзяки, та й час їхній минув.

Упізнаю тебе, зимова Александріє: твої вулиці й майдани втихають, щойно зайде сонце, лише вітер з дощем почуваються на них по-домашньому. Однак у домівках весело — там довго дихають теплом щирі товариські бесіди.

Я сидів на вкритому попінкою стільці, поряд на дивані зручно мостилася Маріанна. З приймача лилась європейська танцювальна музика. Моя душа схилялася до зовсім іншої мелодики, однак я боявся потривожити Маріанну. Її повіки були опущені, як у замріяної дитини, а голова погойдувалася у такт акордам, зовсім як колись.

— Ми були і лишилися друзями, рідна…

— На все життя…

— Назавжди!

Маріанна голосно засміялася.

— Тобі бракує справжнього смаку. — Вона урвала сміх.

— Не заперечуй! Провінційний смак… Ти зрадив його лише один раз. Пам’ятаєш?

Маріанна знову довго сміялась, не в силах зупинитися.

— Справді,— Маріанна сяк-так оговталася, — ти прийшов тоді з європейськими дівками, і я примусила записати в реєстраційному журналі: «Амір Вагді зі своїм гаремом».

— Тоді нас розділяло зовсім інше — ти була сліпучою красунею і довкола тебе завше крутились аристократи…

На Маріаннинім обличчі майнула щаслива іскринка. Маріанно, як це для мене важливо, щоб твоє життя виявилося бодай на годину довшим від мого, щоб мені не довелося шукати нового притулку. Маріанно, ти живий свідок: історія від часів Пророка й до сьогодні — це не примха нашої уяви.

— До побачення, пане професоре.

Він роздратовано глипнув на мене. Так дивився щоразу, як бачив мене.

— Настав час залишити роботу, — сказав я.

— Це велика для нас утрата, — відповів він, не силий приховати втіху. — Що ж, хай щастить.

Отже, все закінчилось. Перегорнуто ще одну сторінку історії, без прощальних слів, без винагород, без застілля, навіть без статті на шпальтах газети. Які підлі, які ниці люди! У них немає жодної поваги до людини, якщо тільки вона не футболіст!

— Ти — Марія нашого часу, — мовив я, схилившись до неї.

Вона засміялася.

— Я оце досі сиділа й увесь час боялася, що знову почнуть боліти нирки, — сказала Маріанна.

— Хай Бог дасть тобі здоров’я. Однак скажи — де твої родичі?

— Всі роз’їхалися, — зітхнула Маріанна, скрививши зморшкуватого рота. — А куди мені податися? Я тут народилась. Навіть в Афінах ні разу в житті не бувала. А крім того, впевнена, що маленькі пансіонати не стануть націоналізовувати ні за яких умов.

Мені подобається правдивість у словах, щирість у справах, довіра між людьми, а не сліпа покірливість перед законом.

— Єгипет — це твоя батьківщина, ну, а Александрія — їй на світі немає нічого подібного.

За вікном шелестів вітер, раптово опустилась ніч. Маріанна піднялась і ввімкнула люстру з трьома світильниками у вигляді виноградних кетягів.

— Я була дамою, — мовила вона по хвилі, знову сівши на своє місце, — справжньою пані.

— Ти і зараз справжня пані, рідна.

— Ти п’єш, як і раніше?

— Не зовсім, один келишок за вечерею. І їм мало — лише дієтичні страви. Можливо, в цьому секрет моєї життєвої активності.

— Ах, пане Аміре, ти кажеш, немає другої Александрії, однак вона вже далеко не та, що була колись, у наші роки. На вулицях повсюди сміття.

— Рідна, — заперечив я палко, — ти повинна вже звикнути до цього.

— Але ж це ми створили її.

— Маріанно, а ти випиваєш, як тоді?

— Що ти, ні краплини! Я вже казала тобі — болять нирки.

Як було б чудово, щоб нас поклали рядком у могилу, однак, дай Боже, мені померти першому.

— Пане Аміре, перша революція відібрала у мене чоловіка, друга — гроші і рідних…

— Ти, слава Богу, чесна та багата, а світ щодень стає свідком подібних колізій.

— О, цей світ!..

— Тобі подобається європейська музика?

— Але ж усі арабські радіопрограми передають лише Умм Кальсум. Мені вона обридла.

— Як скажеш, рідна.

— Скажи мені, чому люди мучать один одного? Чому ми старіємо?

Я лише розсміявся.

Розглядав фотографії на стінах і бачив у них історію її життя. Ось портрет капітана в парадному строї з довгими вусами. Це її перший чоловік, напевне, перше й останнє кохання. Його вбили під час революції 1919 року. На