Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Коли ж ти почала тут господарювати?

— Скажи краще, коли мене примусили взятися за господарство! — Маріанна помовчала хвилину, потім відповіла: — 1925-го. В рік біди і поневірянь…

Вона обтерла обличчя лимоном і мовила в задумі:

— Я була панянкою, шановний Аміре, любила розкоші, шик, гарні сукні, модні салони. Серед гостей сяяла, мов сонце…

— Я це сам бачив…

— Ти бачив лише хазяйку пансіонату.

— Вона теж сяяла, мов сонце.

— Всі мої гості були шанованими добродіями, проте це не врятувало мій бізнес від загибелі.

— Але ж ти й зараз справжня дама.

Маріанна заперечно хитнула головою.

— Що ти знаєш про наших старих друзів? — спитала вона мене несподівано.

— Їхня доля склалася так, як було писано їм на роду.

— А чому ти й досі парубкуєш, пане Аміре?

— Доля! Ех, якби в нас були діти!

— Авжеж. На жаль, обидва мої чоловіки виявилися неспроможні їх мати! Більшість, однак, каже, що це ти неспроможна. На жаль, звичайно, коли вже ми живемо для того, щоб народжувати дітей.

Той великий будинок, який згодом став готелем і в огорожі якого зробили вхід до Хан-аль-Халілі, назавжди лишився в моєму серці символом палкого кохання й нереалізованих надій. З мороку пам’яті зринають давні спогади — велика чалма, біла борода, владні губи, що казали «ні», у сліпому фанатизмі вбиваючи кохання, яке людина мала ще за мільйон років до народження релігій.

— Володарю, я мрію породичатися з вами за законом Аллаха і його посланця.

Мовчанка. У чашечках поміж нами холонула неторкнута кава.

— Я журналіст, — не здавався я, — маю гроші. Я син шейха, батько служив свого часу у мечеті Абу-аль-Аббаса.

— Хай буде милосердним Аллах до нього! Він був добропорядна людина, справжній мусульманин.

Перебираючи пальцями чотки, він повільно кидав мені слово за словом:

— Сину мій, ти ж бо з нашого кола, навіть свого часу вчився в Аль-Азхарі…

— Я про це вже давно забув.

— Потім тебе вигнали звідти, еге ж?

— Мій володарю, це стара історія. Мало за що можуть вигнати студента. До прикладу, якось увечері грав у якомусь музичному ансамблі чи спитав про щось у когось…

— Розумні люди звинуватили тебе в страшному злочині, — як свічка, спалахнув старий.

— Мій володарю, хто, крім Аллаха, міг звинуватити людину в блюзнірстві, не відаючи, що в неї за душею?

— Той, хто в усьому виконує Божу волю!

Чортівня! Хто в змозі заявити, що зрозумів істинну суть віри? Коли ми намагаємось усвідомити своє справжнє місце в цьому великому домі, який називають світом, у нас іде обертом голова.

Я прожив довге життя, щедре на різні події, насичене розмовами й роздумами. Не один раз подумав викласти його на папері, як це зробив мій старий товариш Ахмед Шафін — паша, однак, так і не зробив цього — щоденні клопоти зв’язали мені руки. Зараз, коли тьмяніє пам’ять і слабіють м’язи, сама згадка про такий намір викликає в мене біль і сум.

Нехай залишаться зі мною всі ці спомини про Аль-Азхар, про дружбу з шейхом Алі Махмудом, Закарією Ахмедом і Саїдом Дервішем, про партію Аль-Умма, про все, що єднало мене з нею і що розділяло, про партію Ватан з її ентузіазмом і глупством, про партію Вафд з її революцією, нескінченними партійними чварами, котрі примусили мене стати на нейтральну позицію, про братів-мусульман, яких я не любив, про комуністів, яких не розумів. Вже в минулому мої любовні втіхи, мрії про щасливе сімейне життя. Я заходив до Асьюніса, Пасторідіса і Антоніадіса, гостював в «Надсорі» й «Сесілі», де зазвичай збиралися наші та іноземні політичні діячі.

Там завжди можна було дізнатися про все на світі, отримати будь-які новини. Еге ж, одні лише спогади…

У мене є два прохання до Аллаха: перше — допомогти мені вирішити проблему віри. Друге — не насилати на мене хвороб, які позбавляють руху. У мене ж бо немає нікого, хто міг би допомогти в такому горі.

Який чудовий портрет! Зображена на нім жінка — втілена юність. Вона сперлася правим коліном на сидіння стільця, поклавши обидві руки на бильце. Голівка повернута в бік об’єктива. Декольте її скромної сукні відкриває гнучку шию і верхню частину білих грудей.

Маріанна сиділа у вітальні, накинувши на плечі чорне пальто, зануривши підборіддя в синє кашне і чекала призначеної години, щоб вирушити до лікаря.

— Ти казала мені, що революція відібрала у тебе гроші? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене, вигнувши підмальовані брови.

— Хіба ти нічого не чув про падіння курсу акцій?

Видно, відповідь вона прочитала в моїх очах, бо зразу докинула:

— Я втратила все зароблене в роки другої світової війни. Можеш мені повірити: надбала грошей лише завдяки власній сміливості, бо лишилася жити в Александрії, тоді як більшість городян кинулись утікати до Каїра чи в сусідні села, лякаючись німецьких нальотів. Я пофарбувала вікна в синє і завісила їх шторами. Танцювали ми при світлі свічок. Тоді ніхто не міг переважити столичних офіцерів щедрістю і благородством.

Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?

У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті.