Читати книгу - "Очікування шторму"

— Мамо! Мамо! Я з мамою! Мамусю, не лишай мене!

Жінка років двадцяти шести, з косою, вкладеною довкруги голови, з правильним чистим обличчям не знала, що ж їй робити. Може, вона передчувала біду, яка чекала їх усіх там, на баржі. Тому лише бурмотіла:

— Донечко, мила…

Козак сильно смикнув дівчинку. Ведмедик, якого вона притискала до грудей, випав, перевернувся по пристані й шубовснув у воду. Долинський побачив, що він плаває лапами догори. І очі в нього сяють, як у живого.

Дівчинка ридма ридала. Долинському було моторошно слухати її крик. Він подумав про загадковість буття: чому все-таки це маленьке життя так настійно поривається до смерті? «Фатум, доля, — дещо пишномовно визначив він. — Так, її величність доля».

Долинський махнув рукою:

— Залиште дівчинку з матір'ю.

Коли з баржі забрали трап, начальник горнізонної контррозвідки піднявся на палубу буксира.

… Через півгодини буксир і ведена ним баржа були далеко в морі. Воно, як і раніше, виглядало м'яко-голубим, але місто зникало в темряві. І гори зливалися з небом, темним і дуже зоряним…

— Давайте сигнал, — сказав Долинський.

Вуса капітана буксира надломилися в посмішці:

— Усе буде в повному ажурі, ваше благородіє.

Потім капітан підняв руку, в якій був затиснутий здоровий металевий болт. І пітьма розкололася кутастою блискавкою. І забортова вода шумно прийняла тіло Долинського…

Начальника контррозвідки врятувало чудо у вигляді гострого іржавого буя, зірваного весняними штормами з якогось чорноморського пляжу. Тільки на світанку Долинського знайшов патрульний катер. Матроси не могли розчепити пальці, якими задубілий контррозвідник тримався за обривок каната. Довелося звернутися по допомогу до ножа.

Трупи козаків, що несли охорону на баржі, виловили тільки на п'яту добу. Баржу буксир відвів до червоних у Новоросійськ.

Аналізуючи те, що сталося, Долинський зрозумів, що не помилився в недавньому донесенні. Більшовицьке підпілля у Туапсе продовжувало діяти…

Вхідні двері грюкнули. Клавдія Іванівна здогадалася: прийшов постоялець.

Вона опустила кришку рояля. Кілька хвилин сиділа нерухомо, не віднімаючи пальців від лакованого дерева. Згадала: бачила у Ростові виставу, де актор отак само сидів біля рояля. Він зображував людину, яка думала про щось складне і важливе. Хтось же вчив актора сісти саме так, завмерти, відкинути назад голову. Мовчати. Отже, є зв'язок між позою людини та її роздумами.

А може, все це дурниці. І нема, й не було жодного зв'язку між тим, як людина сидить і про що думає…

Постоялець клацнув замком своїх дверей.

«Дивна особа, — подумала про нього Клавдія Іванівна. — Хоча…»

У людях, і передусім у чоловіках, Клавдії Іванівні подобалася загадковість. Ні-ні, вона, звичайно, не вимагала від кожного таємничості Монте-Крісто, але вважала, що людина повинна бути складнішою, ніж задача з арифметики на дві дії.

Постоялець, який назвався лікарем, усупереч традиціям своєї професії був людиною нетовариською. Ішов на службу рано-вранці, повертався пізно ввечері, а часом навіть на світанку.

— Я працюю у військовому госпіталі, — пояснив він одного разу. — Це зовсім інше, ніж приватна практика.

Був він вродливий, цей сорокарічний чоловік, рудобородий, одягався охайно й зі смаком.

Вони жили вдвох у великому і, по суті, порожньому п'ятикімнатному будинку, відгородженому від тихої вулиці буйно розквітлим фруктовим садом, проте постоялець не робив жодних спроб упадати за своєю молодою і досить привабливою хазяйкою. Це не те щоб ображало Клавдію Іванівну, звичну до уваги з боку чоловіків, але дещо дивувало.

Погляд жінки вже давно був звернутий до широкого венеціанського вікна, та тільки тепер вона зрозуміла, що сутінки густішають і що треба встати з-за рояля і піти закрити голубник.

Голуби вже спали. Справжні поштарі брюссельської породи, вони мали гарний, як казав покійний батько Клавдії Іванівни, поставний вигляд. Він був пристрасним голуб'ятником, її батько. Але розводив лише поштові породи, цінячи в них насамперед чистоту. В його розкішному голубнику можна було побачити рідкісні за тих часів породи поштарів: кар'єр, люттихський, антверпенський, брюссельський, дракон, скандарон.

Клавдія Іванівна пам'ятає, що батько постійно сидів перед голубником на саморобній маленькій лаві, переконуючи когось із приятелів: «Що твої царицинські! Високо літають, та без пуття. Поштар — не повірив би сам, але читав — до тисячі кілометрів подолати може. Звичайно, не кожен, а видатний. Але може ж…»

Голуби. Ніби відчувають, що їх вихваляють. Тулуб несуть прямо, шиєю крутять бадьоро. Округлість голови у поштарів плавна. Сходиться з дзьобом майже без усякого кута. Восковиця над дзьобом велика, сіра. Довкруги очей — біло-рожеві кільця з червонуватими прожилками.

Не можна сказати, що Клавдія Іванівна любила голубів. Але їх любив покійний батько. І це було для дочки святим.

Потягнувши за кінець старого, проте ще міцного шнура, вона підняла сітку-замок голубника. Закріпила шнур у зволоженому вечірньою росою кільці й повернулася в будинок.

Постоялець стояв біля відра з водою, відсьорбуючи з кухля. Краплі води застряли в його бороді. І він витер їх великим картатим носовиком. Поставивши кухоль на квадратну, зроблену з дуба дощечку, він спитав Клавдію Іванівну:

— Ви самі носите воду з криниці?

Клавдія Іванівна заперечливо похитала головою:

— Це робить сусідський хлопчик.

Постоялець розуміюче кивнув. Він був у сірому костюмі, свіжій сорочці, з краваткою і в короткому солом'яному капелюсі канотьє.

Те, що він, перебуваючи в приміщенні, не зняв капелюха, свідчило про його погане виховання і трохи обурило Клавдію Іванівну. Проте вона нічим не видала цього.