Читати книгу - "Очікування шторму"

— Це правда, що наші залишили Новоросійськ? — спитала вона.

Замість прямої відповіді він пригадав біблію:

— Правда сиріч істина… Як сказано в Іоанна: «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними…»

— Чи дуже це потрібно?

— Бути вільним? Це поняття — як мода. Ніхто не замислюється, чи потрібна вона. Її просто сліпо наслідують.

Він говорив тихо. Але з якоюсь ледь помітною ноткою фальші, наче провінційний актор, що грав роль людини, яка давно пізнала життя і втомилася від його безглуздя.

— А чи не можна напоумити людей? — Клавдії Іванівні не хотілося, щоб розмова закінчилася так швидко. Вона повинна зрозуміти, що за людина її постоялець.

— В історії людства акція напоумлення багато разів мала місце, та ба, марно. Ось і нині червоні і білі напоумлюють одні одних кулями, снарядами, шаблями. А іноді просто канчуками.

— Я мала на увазі зовсім інше — слова. Адже сказано: спочатку було Слово…

— Але сказано й інше: я голос волаючого в пустелі… Мила дівчино, суворі, дуже суворі заходи здатні напоумити людство. Та не бентежиться серце ваше, та не настрашиться…

Він повернувся і попрямував до дверей у свою кімнату, виразно даючи зрозуміти, що не схильний вести бесіду далі.

— На добраніч! — проникливо побажала Клавдія Іванівна.

Він обернувся, трохи затримався біля дверей.

— Дякую. Та ба, професія ескулапа не завжди дозволяє здійснити це гарне побажання. На добраніч і вам, мила хазяйко. — Він відчинив двері, тоді знову озирнувся. І, побачивши, що вона продовжує стояти на тому самому місці, запитав: — До речі, чи не змогли б ви передрукувати для мене кілька сторінок?

— У моєї машинки зламався стрічкопровід.

— Дайте я подивлюся.

— Спасибі вам. Але я вже запросила майстра.

«Дивно, — зайшовши до кімнати, подумала Клавдія Іванівна. — Звідки він може знати, що у мене є друкарська машинка? Адже я ніколи не друкувала в його присутності».

Я, звичайно, не бачив особисто, але чув у розвідвідділі, що Денікін утік із Новоросійська на військовому кораблі під французьким прапором. Останнім драпонув із порту американський крейсер «Гальвестен». Американці пропонували денікінцям бязь, фланель, солдатські черевики, шкарпетки, лопати в обмін на кубанську пшеницю. Про це я сам читав у білогвардійській газеті «Кубанське слово».

Ми захопили стоси цих газет і ще інших, білокозачих — «Вісник Верховного округу». Газети ці ми пустили на куріння, оскільки були ласі до тютюнцю, а точніше, махорки, з якою подружилися у важкі воєнні роки так же вірно, як і з гвинтівкою, шинеллю, сідлом.

Коні різної масті, залишені білогвардійцями, наче пси, блукали по місту. Великими, отупілими очима поглядали на перекинуті візки, тачанки, гармати. Наче в хаті перед далекою дорогою, на вулицях лежали клунки, валізи, корзини. Сила-силенна! Залізничні колії були забиті ешелонами з фуражем, продуктами, снарядами…

Ми здавали охороні полонених на Суджукській косі, коли прискакав посланець і передав мені наказ з'явитися у штаб 9-ї армії до товариша Каїрова.

Вечоріло, але небо ще світилося голубінню, хоча на. ньому вже, наче ластовинки, виступили перші зірки. Земля, розморена сонцем, парувала. І повітря на вулиці було каламутне, як у прокуреній кімнаті.

Каїров, з перев'язаною рукою, — розірвана шкірянка наопашки — хитро глянув на мене і спитав:

— Як настрій?

За його спиною маленький і жовтий, ніби прив'ялений, чоловік, в окулярах зі зламаною дужкою, монотонно диктував друкарці:

— Захоплено сорок гармат, сто шість кулеметів, чотири бронепоїзди, тридцять аеропланів… Загальна кількість полонених становить…

— Бойовий, — відповів я.

— Гаразд. Справа для тебе є.

— Нарешті.

— Час настав, — сказав Каїров. — Недарма ж я тебе чотири місяці готував. Посидь хвилин п'ять у коридорі. — І додав з усмішкою: — Більше чекав.

Не знаю, чому він назвав передпокій коридором. Ніякого коридора в цьому панському особняку я не побачив. Двері з вулиці — біля них стояв вартовий червоноармієць — зазирали прямо в широкий передпокій, викладений кольоровим паркетом. На паркеті тьмянів кулемет. Вусань дядько протирав його ганчіркою.

У глибокому, обшитому золотим плюшем кріслі зневажливо, наче пан, сидів молодий парубок. З товстими губами, м'ясистим носом. Погляд у хлопця був лінивий і трохи презирливий. Він курив товсту смердючу сигару. Потім йому набридло диміти, і він загасив її, вдавивши в золотисту плюшеву обшивку.

— Друже, — сказав я, — меблі псуєш.

— Буржуазне збіжжя жалієш? — огризнувся парубок. І зморщився, і закліпав віями, наче йому в очі попало мило.

— Меблі не винні, — заперечив я. — Тепер вони наші. Революційні… Робітничо-селянські…

— Згинь! — сказав парубок. — Ти мені світло заступаєш. І заважаєш зосередитися.

І він знову, вже, звичайно, мені на зло, тицьнув у плюш крісла, щоправда, цього разу погашену сигару. Вивів якусь закарлючку. Може, розписався.

— Ти звідки такий розумний? — спитав я.

— Звідки треба, — відповів він. — Ось піднімуся, межи очі приголублю. Повну ясність матимеш. І твій інтерес до мене пропаде.

Тут я теж настовбурчився:

— Інтерес мій до тебе набухає. Може, вийдемо? Побалакаємо.

— Ходімо, — байдуже відповів хлопець. Засовався в кріслі. І вийняв з кишені наган.

— Кравець! — Каїров висунувся в напіввідчинені двері. — Давай…

Цього разу ми не затрималися у кімнаті, де стукала друкарська машинка, а пройшли далі, у вузький кабінет, стіни якого геть усі були заставлені книгами.