Читати книгу - "Нічний потяг"

Ми виїхали. Чоловік продовжував свій бізнес, залишив в Україні кілька «точок», які отримували з Німеччини та реалізовували тут різні товари, і керував уже звідти. Донька підростала. Ми опинилися в іншому світі, іншому вимірі, на матеріальному рівні, не порівняному з тим, що залишили. Але… Але я там просто вмирала… Пропадала, як рибка, що здуру вистрибнула з акваріуму. Як висмикнута із землі рослина. Це не художні порівняння, я просто не знаю, з чим іще це можна було зрівняти. Я ледве втримувалася від панічного стану, усвідомлюючи, що перекреслила все своє попереднє майже тридцятирічне життя, і вороття до нього не буде. Чоловік спершу не дуже переймався цим, бо почувався, як риба в річці, вибудовував нові комерційні ідеї, примножував капітал, одне слово – «крутився», свідомий того, що дружина й донька ситі. А мені щоночі снився дім. Наш старий двір. Його мешканці. У снах я ходила рідним районом, мов душа померлої людини, яка не знайшла спокою. А вдень блукала, мов зомбі, по квартирі чи виходила з донькою на вулицю і пливла, як мара, не розрізняючи облич, контролювала лише дитячу долоньку в своїй руці, найдорожче, що в мене лишилося.

Коли я втрапила в лікарню з нервовим зривом, лікарі призначили купу медикаментів від депресії і порадили чоловіку звозити мене додому. Поговоривши з лікарем і психологом, чоловік усвідомив, що мій стан дійсно серйозний і що це не капризи невдячної жінки, які його дратували.

– І тоді ви почали лікуватися алкоголем? – не втрималася я.

– Ні… То тільки преамбула. Не буду переказувати всієї історії, але… Через три роки ми таки повернулися в Київ. Може, цього б ніколи і не сталося, але на додачу в чоловіка не залагодилося з бізнесом, не всі його оборудки були «зрозумілими» для німців, і він згодився відступити. Купили квартиру в зеленому, хоч і не центральному районі столиці. Донька пішла до школи. Я ожила і гасала щаслива між батьками, доньчиною школою, музичною школою, ізостудією та заняттями спортом. Чоловік з головою пішов у бізнес, гроші прибували й тут, але інколи під гарячу руку, коли траплялися неприємності, все ж дорікав мені, що витягла його з Європи назад у цей дурдом… Донька підросла, вже не так потребувала моєї постійної уваги, і я визвалася допомагати чоловікові в роботі. Він саме відкривав невеличкий магазинчик одягу, імпортованого з Німеччини. Тоді ще було не так багато контактів, як наслідок – і точок, що торгували дійсно якісним імпортом, а не турецько-китайсько-місцевими підробками. От я його й очолила. Обживала, оздоблювала, вицяцьковувала, приваблювала клієнтів, хотіла зробити все на європейський манер, щоб і наші люди звикали до гідного сервісу, до хороших товарів, щоб могли навіть замовити у нас за каталогом з Німеччини, що забажали… Були у мене в підпорядкуванні дві продавчині, прибиральниця, був ще майстер на всі руки Петрович, який жив неподалік, ми тримали його на півставки – лагодити електрику, сантехніку, кріпити стелажі, відкидати сніг від дверей крамнички… Все наче йшло добре, я раділа, що знайшла собі нову реалізацію, заробляла якісь гроші, чоловік теж крутився, адже імпорт одягу – то була лишень частина його бізнесу. Батьки тішилися і тихо хрестилися, що ми повернулись і більше нікуди не збираємося, що живемо в достатку і при цікавому ділі, що онука забезпечена всім необхідним – добре вчиться, знає мови, має свої амбіції щодо майбутнього…

Відкрилися двері купе, і провідниця попросила дозволу забрати порожні склянки. Ми з Яриною синхронно допили по два ковтки захололого вже чаю і простягнули їй посуд. Я раптом усвідомила, що мала доза коньяку таки подіяла, і біль відпустив мою голову. Також промайнула думка, що розповідь сусідки по купе виглядає дивною для каяття – надто вже довга оповідь про благополучне минуле. Жінка ніби сама проживала його ще раз… Я навіть насторожилася, побоюючись уявити, що ж могло зруйнувати цю ідилію. Уважно подивилась на неї. Певне, в моїх очах вона прочитала питання, зітхнула і продовжила оповідь.

– А потім все обвалилось. Звісно, не одразу. Знаєте, буває еволюція і революція. Крах нашої родини еволюціонував, хоч це й абсурдне твердження. Завантажена то піклуванням про дитину, то новою роботою, я й на думці не мала контролювати, як деякі розумні жінки, де і чим зайнятий мій чоловік. Звикла думати, що всі свої сили він спрямовує на те, щоб родина жила в достатку, багато працює то тут, то за кордоном, в нього постійно якісь «корисні люди», зустрічі, перемовини, ресторани, пригощання й улещування то ментів, то митників, то юристів, – бо бізнес тут і в Німеччині – не одне й те саме. Але ж і він не німець, умів крутитися. Та я не про те. Гроші прибували, самооцінка чоловікова зростала, можливості його так само. Спокус навколо для грошовитого чоловіка ставало дедалі більше…

Ярина подивилася мені в очі прямо і твердо, ніби питаючи: «Ви мене розумієте?» Я знизала плечима і кивнула.

– Отож, – продовжила вона. – І пішло-поїхало… Казино, ресторани, жінки, дівчата, повії, вільне життя, хоч і в шлюбі… Звісно, про все це я дізналася не одразу. Але він уже жив по-іншому, інакше, і стало важко щодня повертатися додому, щось вигадувати, мати якісь обов’язки, окрім забезпечувати матеріально. І от одного дня, повернувшись з Європи, він завів розмову про те, що там дуже поширений «новий вид шлюбу»… Я не зрозуміла натяку і не без інтересу вислухала розповідь про пана Вернера, його компаньйона, який живе окремо від дружини, будучи в шлюбі, підтримує з нею дружні стосунки, але живуть вони нарізно.

Я трохи здивувалася, бо той Вернер був на кілька років старшим за мого чоловіка і виглядав на цілком порядного бюргера, чого це йому раптом заманулося відокремитися від фрау Вернер? Ми ще й пожартували, мовляв, надто смачно вона готує, а він слабохарактерний, тож, щоб лишатися у формі, мусить тримати дистанцію…

Жарти жартами, але невдовзі чоловік знову заговорив про те саме, пригадавши, що в деяких анкетах в Європі навіть є така класифікація громадянського стану, як «подружня пара, що мешкає окремо»…

І так раз за разом, «гомеопатичними дозами», він підводив мене до усвідомлення