Читати книгу - "Тролейбусом до Хрещатика, Василь Павлович Бережний"

Професор мимохiть окинув поглядом її постать - вже не молода, пiд очима "гусячi лапки", обличчя втомлене. "I як це в неї так добре виходить? подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацiєнта, вдихаючи йому життя. - Якби не вона - нiяка апаратура не допомогла б... Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам'ять, але то нiчого... Криза минула, житиме, от тiльки чи розповiсть про своє побачення зi смертю?.."

Уголос трохи сухувато сказав:

- Тепер можете вiдпочити, нiч минула.

- Ох i пiч... - Вона якось болiсно усмiхнулась. - Я вже боялась... Хоч i клiнiчна, але ж смерть... Правда, отой ще тяжчий був - молодий поет...

- З Кiровограда?

- Здається. Тодi ви теж...

- Що ми? - скинув бровами професор. - Ми тiльки допомагаємо боротися... Головне - життєвi ресурси органiзму.

- Авжеж...

Медсестра вимкнула свiтло. Реанiмацiйну палату виповнило сине київське свiтання.

Повiки пацiєнта стрепенулися, вiн розплющив очi i тихо спитав:

- А тролейбус де?

- Не хвилюйтеся, все гаразд. - Звичним жестом професор взявся перевiряти пульс.

- Я їхав тролейбусом до Хрещатика...

- Ну, ну... - Професор обернувся i виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввiмкнула запис i подала мiкрофон. Почалася ще одна мандрiвка в глибини психiки, як називає професор свiдчення тих, що побували по той бiк життя...

Ранок уже палахкотiв над Києвом.