Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

Моя наречена всміхнулася:

— Я ще не збираюся вмирати…

— Пробач, Наталю, я зовсім не це мав на увазі. Адже така гарна і коштовна річ… Мало що може трапитись…

Чому мені запам’яталися ці слова? Чи не тому, що з перших хвилин не сподобався той молодик? Здається, його звали Рем… Так, Рем. Тепер я точно пригадую. Він поводився якось дивно: обводив квартиру таким чіпким поглядом, неначе збирався її купувати. Л може, то була його професійна звичка…

— Я б теж побоювався тримати таку річ удома, — сказав чоловік, що відрекомендувався Наталчиним сусідом. — До речі, у вас є сейф?

— Навіщо? — знизала плечима Наталя. — Адже і королеви, і грабіжники лишилися десь у минулих століттях…

Вона всміхалася. Якби знати, чим закінчаться ці жарти…

Вечір минув непомітно, настав час роз’їжджатися по домівках. Можливо, за інших обставин я б ще лишився з Наталкою, та була неділя, а в понеділок я мусив вирушити у відрядження на Міцар. Там відкривалося нове відділення агентства. Зореліт “Кронос-2” мав стартувати о сьомій ранку, тож мені треба було повернутись до міста і спакувати валізу. Я не вагався, коли професор Ігреков відчинив дверцята свого геліомобіля і люб’язно запропонував довезти мене додому.

З якимось тривожним передчуттям я попрощався з Наталею. Геліомобіль рушив, і я якийсь час бачив ще у дзеркалі в себе над головою її постать на освітленому ганку, будинок, де вона лишалася на ніч сама.

До міста їхали цілу годину. Стояла глуха ніч, зірок не було видно, лише інколи обрій освітлювали спалахи блискавиці, і а промені фар вихоплювали з мороку стрічку шосе.

Ми їхали мовчки, стомлені спекою, яка не спадала навіть уночі. Нас також виснажили гостинний прийом та враження дня. Аж раптом у кабіні геліомобіля пролунав різкий зумер.

Професор повернув до мене обличчя:

— Радіотелефон! Хто б це міг бути?

Тримаючи правою рукою кермо, він лівою взяв трубку.

— Алло!..

— Професоре! Це ви? — пролунав збентежений голос Наталі. — Приїздіть! Благаю вас, поверніться негайно!..

— Що сталося? — вихопив я трубку з руки професора.

— О, Андрію… — почулися глухі ридання. — Я, мабуть, збожеволіла. Трапилось… трапилось таке… — крізь сльози белькотіла дівчина. — Благаю, повертайтесь негайно!.. — Щось клацнуло, почулися короткі гудки.

— Що б це могло бути? — схвильовано мовив професор. Та я перебив його:

— Звідки вона знає номер вашого радіотелефону?..

— Ви ж самі записали його, коли прощалися.

— Чому ж ми стоїмо? Повертаймо негайно! — отямився я.

…Наталя вибігла з будинку нам назустріч.

— Швидше! Прошу вас, швидше!..

Голос її тремтів, блакитний халатик запнутий нашвидкуруч, волосся скуйовджене. Пухкі губки кривилися від плачу.

— Заспокойся, Наталочко. Що сталося?

Завжди флегматичний професор виявився в цій ситуації на диво спритним, бо зразу опинився поруч із склянкою води в руках.

Кілька ковтків води трохи допомогли Наталі. Я запропонував піти до будинку, але її знову почала бити лихоманка. Тоді професор дістав з багажника плед, накинув його на плечі дівчини і посадив її на задньому сидінні геліомобіля.

Далі моя розповідь скидатиметься більше на сухий звіт детектива, ніж на оповідь людини, яка заробляє собі на прожиток пером. Емоції та зайві деталі, якими точними вони б не були, тут тільки зашкодять.

…Коли гості порозходились, Наталя сіла в крісло, випила ще трохи кави, послухала музику, тоді рушила на перший поверх, аби прийняти ванну. Виходячи з кімнати, де півгодини тому були гості, вона ступила до дзеркала, що висіло над каміном. На мить зупинилася, підійшла ближче, аби трохи помилуватися діадемою. Вона відхиляла голову назад, повертала її вбік, і під час кожного руху чарівна прикраса виблискувала над чолом, як дещиця сонця.

Раптом дівчина почула, як знизу в двері подзвонили. “Хто б це міг бути?” — подумала вона, глянувши на годинник. Пів на першу. Наталя зняла діадему, поклала її на мармурову дошку каміна і спустилася по сходах.

— Хто там?

Відповіді не було. Зважившись, вона відчинила двері. На ґанку порожньо. Тривожне передчуття закралося в серце. Проте дівчина подолала його, переконавши себе, що все це їй тільки здалося. Увійшла до ванни, пустила воду, і тут їй вчулося, ніби в будинку хтось ходить. “Дурниці, — знову відігнала вона сумнівну думку, — я просто втомилася”. Та не встигла дівчина зануритись у прохолодну воду, як почула голоси… А може, голос? Неначе хтось її покликав… Розплескуючи воду, Наталя підхопилася, напнула на мокре тіло халатик і визирнула у двері. В передпокої нікого не було. Крученими сходами вона почала підніматися на другий поверх. Але раптом унизу в двері подзвонили знову. Наталя повернулася до дверей, аби спитати, хто це так по-дурному жартує, але тільки й спромоглася зазирнути у вічко. На ганку нікого не було! Сили полишили її…

Отямилась вона від дивних звуків, що линули звідкись згори. Що це? Музика?! Розплющила очі і побачила, що лежить на підлозі у передпокої. Хтось увімкнув квадросистему, і з другого поверху линула весела мелодія.

Наталя зібралась на силі, тихо ступаючи по сходах, піднялась нагору. Відхиливши двері, зазирнула в кімнату. Ані душі. Тоді вона ввійшла до кімнати. Ніде нікого! Лиш обертається плівка в квадросистемі. Вимкнула музику, підійшла до каміна і зойкнула від несподіванки: діадема, яку вона кілька хвилин тому поклала на дошку, безслідно зникла!

…Вислухавши цю розповідь, ми з професором вирішили оглянути будинок. Але не виявили