Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

— Отже, пробачте, — повторив Серьогін, — але я нічим…

Однак незнайомець і оком не моргнув.

— Уже пробачив, — не поспішаючи сказав він. — А тепер, будь ласка, прочитайте мою статтю.

— Статтю? — тамуючи роздратування, запитав Серьогін. — Статтю про те, що корабель із космосу відвідав Землю?

Незнайомець спокійно кивнув головою.

“Дивний чоловік, — подумав Серьогін. — Очі блищать і волосся закучмане. Треба обережніше. Головне, не сперечатись. Удавати, що все гаразд”.

— Ну що ж, — бадьоро сказав він. — Добре! Залиште вашу статтю. Ми з нею уважно ознайомимося, обговоримо з товаришами і вас повідомимо.

Серьогін звів очі й зустрівся з уважним поглядом відвідувача.

Що б йому іще таке сказати?..

— Поза всяким сумнівом, вашу статтю прочитають цілком доброзичливо… До речі, чи немає у вас якогось прапорця з Великої Ведмедиці? Розумієте, вимпела або значка, залишеного тими самими… про котрих ви пишете. Якщо є, беріть портфель і давайте сюди!

Серьогіну дуже сподобалась власна думка. Головне, бути з цим громадянином логічним до кінця. Він чув колись, що божевільні логічніші за всіх інших.

Справді, відвідувач сприйняв ці слова, як належить. Він узяв портфель зі столу, поставив його на коліна, клацнув одним із численних блискучих замків і за мить поклав на рукопис невеликий предмет — щось на зразок лампочки від кишенькового ліхтарика.

Губи незнайомця здригнулися вдруге, і він, як і раніше, стримався від усмішки, підвівся з крісла й сказав:

— Я не сумніваюсь, що моя стаття попала в надійні руки. Якщо ви захочете бачити мене завтра, то прошу дзвонити до десятої ранку. На все добре!

Кілька хвилин Серьогін прислухався до кроків у коридорі, побоюючись, що дивний відвідувач вернеться.

Нарешті він насмілився виглянути за двері. Там не було ні душі.

Зітхнувши з полегкістю, Серьогін витягнув сигарету й клацнув запальничкою.

На столі щось яскраво блиснуло.

Серьогін узяв маленький предмет, котрий раніше вважав за лампочку. Предмет був прохолодний, блискучий і напівпрозорий, ніби коштовний камінь. За формою він справді нагадував лампочку або грушу.

Серьогін ще раз клацнув запальничкою, і в глибині цієї дивної груші спалахнув таємничий блакитнуватий відблиск:

— Що за чортівня? — вголос вимовив Леонід. — Ану глянемо на адресу…

На останній сторінці рукопису було надруковано:

“Кандидат фізико-математичних наук М. Бєлов. Московський інститут астрономії”.

Добре, що Серьогіну не заманулося простежити за дивним відвідувачем, а то б він остаточно переконався у своїй невтішній для Матвія Бєлова думці.

Збігши зі сходів, Бєлов спитав гардеробницю:

— Скажіть, будь ласка, який сьогодні день?

— Сьогодні субота, — насторожено відповіла літня жінка.

Відвідувач розсміявся. Потім пробурчав: “Бідний Серьогін”. Знову розсміявся: “Субота!” — і вискочив на вулицю. Гардеробниця з острахом подивилась йому вслід.

Бєлов зупинився, побачив зелений вогник таксі, підняв руку:

— Ломоносовський!

Всю дорогу зосереджено мовчав. Тільки наприкінці шляху задумливо спитав шофера:

— Сьогодні дійсно субота?

— Абсолютно справедливо, — усміхнувся шофер. — А вчора, до речі, була п’ятниця. А завтра-неділя. Можете вважати, що одержали вичерпну інформацію! Приїхали…

Розплатившись, Матвій вийшов із машини, глянув на темні вікна інституту і розчинив навстіж важкі двері.

Співчутливо усміхаючись, вахтер подав йому ключ від лабораторії:

— Чому ж не відпочиваєте?

— Встигнемо! — впевнено відповів Матвій і, перескакуючи через сходинки, побіг нагору.

Треба поспішати! Уже двадцять шість років, а як мало зроблено!

Школа, університет, сто сорок п’ять метеоритів і шістнадцять саммілітів — цих дивних створінь природи.

Що знав він про самміліти чотири роки тому, коли вперше поклав на долоню блискучий напівпрозорий предмет? Майже нічого. Знав, що через сторіччя після того, як у пустелі, побіля оазису Саммілі, знайшли кілька десятків таких груш, ніхто не сумнівався, що це скло. Не зовсім звичайне, але скло, котре незрозуміло як опинилося тут і невідомо ким зроблене.

Потім більшість учених почали вважати самміліти особливим видом небесного каміння — метеоритів. Щоправда, ніхто й ніколи не бачив їхнього падіння. На землю летіли інші метеорити — камінні або залізні. Але було чимало думок щодо винятковості саммілітів. Один відомий вчений навіть вважав, ніби це шматочки Місяця, які були вибиті з нього кометою і рикошетом упали на Землю…

Тепер Матвій дещо знав про ці таємничі, схожі на затверділі великі краплі, предмети.

Бєлов увімкнув термоаналізатор. Злегка дзенькнули реле, і поруч з великим скляним екраном здійнявся вузький стовпчик світла — внизу вишнево-червоний, вище рожевий, ще вище жовтий, потім білий і аж геть у горі блакитний.

— З чого розпочнемо? — голосно сказав

Матвій і глянув на довгий стіл, заставлений найрізноманітнішими речами: скляними та порцеляновими посудинами, пластмасовими іграшками, металевими зливками, каменями. На прикріплених до них етикетках були цифри, що означали найвищі температури, які діють на ці предмети. На важкому і темному свинцевому зливку стояло “327”. На такому ж важкому, але світлому, платиновому — “1755”. Найбільшу цифру — “2200” — було записано на етикетці, приліпленій до чорного кристала, що виблискував гострими гранями.

Бєлов узяв за вуха білого пластмасового зайця, відкрив покришку приладу і опустив туди іграшку.

Екран був, як і раніше, темний. Стовпчик світла анітрохи не